Розділ 8.

Підготовка до балу йшла повним ходом. Віка вже звикла до того, що в кімнаті постійно хтось бігає, міряє, шиє чи підносить їй піднос з кавою. Вона стояла на п’єдесталі, поки пані Ельза чаклувала над її сукнею, коли двері відчинилися знову.

​Але цього разу це був не Вальтазар.

​Ліліт увійшла плавно, наче хижак, що зайшов на територію слабшої здобичі. В руках вона тримала футляр, обтягнутий чорною шкірою.

​— Я тут подумала, — промуркотіла вона, навіть не дивлячись на кравців, які миттю схилили голови, — ти виглядаєш надто блідо. Ця сукня... вона потребує якогось акценту.

​Ліліт відкрила футляр. Всередині лежало кольє, яке виглядало неймовірно красиво, але буквально пульсувало темною енергією. Віка, яка передивилася купу серіалів про детективів, відчула підступ.

​— Дякую, — Віка не ворухнулася, — але у мене алергія на біжутерію, яка виглядає так, ніби її носив останній лиходій у фентезі-фільмі.

— Не будь невігласкою, — Ліліт наблизилася, її очі звузилися. — Це мій тобі подарунок. Давай ти приміряєш це кольє, щоб подивитись, як воно пасуватиме до твого плаття.

Ліліт зробила крок уперед, і її рухи стали напрочуд плавними, майже хижими. Вона прикинулася, що хоче поправити комір сукні, щоб виміряти, де краще виглядатиме прикраса. Її пальці, холодні, мов лід, наблизилися до шиї Віки, і дівчина відчула, як волосся на потилиці стало дибки — інстинкт кричав про небезпеку.

Коли Ліліт різко смикнула кольє, намагаючись застебнути його на шиї Віки, та не розгубилася. Вона встигла перехопити зап’ястя Ліліт, не давши прикрасі торкнутися шкіри.

​— Ти сказилася?! — вигукнула Віка, відштовхуючи її.

​Ліліт розлючено замахнулася, але в цей момент двері вилетіли з петель. Вальтазар увірвався до кімнати, його очі палали фіолетовим полум’ям, а роги були повністю випущені — ознака того, що він готовий до вбивства.

​— Ліліт! — його голос прокотився залом, як грім. — Ти перейшла межу.

​— Я лише хотіла прикрасити цю... дівчину! — Ліліт зневажливо відкинула кольє, яке на підлозі миттєво перетворилося на купу чорного попелу. — Тобі не соромно, Вальтазаре? Ти охороняєш це непорозуміння?

​Вальтазар підійшов до неї впритул.

— Забирайся з моїх покоїв. Якщо ти ще хоч пальцем торкнешся її, я особисто простежу, щоб твоє прізвище стерли з усіх реєстрів Попелястих земель.

​Ліліт розсміялася, але в її очах було стільки ненависті, що Віці стало незатишно.

— Це ще не кінець, принце. Бал вже дуже близько.

​Коли вона пішла, Вальтазар нарешті видихнув і повернувся до Віки. Він виглядав наляканим — не за себе, а за неї.

— Вона не зупиниться так просто. Ліліт небезпечніша, ніж я думав.

​Він клацнув пальцями. З тіней коридору, ніби матеріалізуючись із самого мороку, безшумно вислизнули дві постаті. Це були демони Тіньової Варти: худорляві, але жилисті, в облягаючому чорному обладунку, що не обмежував рухів. За спинами у них були витончені, вигнуті леза, приховані в піхвах. Їхні обличчя були спокійними, а погляди — холодними, як у хижаків, що звикли до полювання.

​— Це Крош і Брут, — сказав Вальтазар, не зводячи очей з Віки. — Відтепер вони — твоя особиста тінь. Вони не відійдуть від тебе ні на крок до самого балу.

​Віка подивилася на двійню. Ті мовчки кивнули їй.

— Вальтазаре, ти серйозно? — Віка глянула на нього. — У них що, немає більше ніякої роботи, крім тієї, щоб стояти і вичікувати, коли на мене нападуть?

— Це не обговорюється— Вальтазар дивився прямо їй в очі і пояснював, як малій дитині. — Я не можу бути постійно поруч, а Ліліт на цьому не зупиниться. Тому поруч завжди будуть охоронці.

​— Хлопці? — Віка повернудась до демонів і вп'ялася в них поглядом. — У вас є якесь хобі?

Брут, той, що стояв ліворуч, хрипко промовив, не змінюючись в обличчі:

— Ми любимо в’язати, панно. Це заспокоює нерви.

Крош, той, що стояв праворуч, навіть не кліпнув, але в його голосі відчулася ледь помітна нотка роздратування:

— Замовкни, Брут! Ми — елітна охорона, а не гурток рукоділля.

​Віка ледь не розсміялася.

— Окей, елітна охороно, слухайте мене уважно. Якщо ви хочете вижити поруч зі мною, вам доведеться навчитися не тільки охороняти і битися, а й бути моїми спільниками. Вальтазаре, — вона глянула на принца, — дякую. З ними я буду «королевою з особистими бодігардами».

​Вальтазар лише похитав головою, виходячи з кімнати. Він не знав, чи вони захистять Віку, чи вона перетворить їх на своїх особистих слуг, але одне він знав точно: нудно в замку більше не буде.