РОЗДІЛ 23: Пробудження

Перше, що я відчула, — хтось хропів мені у вухо.

Не делікатно посапував. ХРОПІВ. Гучно, з вібрацією, наче хтось поставив працюючий двигун вантажівки просто біля моєї голови.

Друге — все боліло.

Не «ой, перележала на боці» боліло. А «мене переїхав автобус, потім він здав назад і переїхав ще раз» боліло. Кожен м’яз. Кожна кістка. Навіть волосся боліло, якщо це взагалі можливо.

Третє — я не могла нормально вдихнути.

Повітря входило, але… дивно. Наче щось усередині займало забагато місця. Щось тепле, що пульсувало, рухалося, жило своїм життям.

Що за хрінь—

Я відкрила очі.

Стеля. Чужа. Різьблена так, ніби хтось мав забагато часу і проблем із довірою. У щілинах мерехтіло щось перламутрове — не світло, а радше відблиск, як у мушлі. Красиво. Абсолютно не моє.

Голова важила кілограмів сорок. Коли я спробувала повернути її праворуч, світ ображено хитнувся.

Якщо це рай, то він явно на мінімалках. І з поганою вентиляцією.

Я кліпнула. Вдихнула.

Повітря пахло деревиною, димом і чимось теплим. Тваринним.

І тут я почула це.

ХРРРРРРР.

Повернула голову ліворуч — повільно, бо мене ще раз знудило б — і побачила джерело апокаліпсису.

Вовк.

Не «з мультика». Не «ой який милий».

Великий. Занадто великий. Його спина піднімалася й опускалася, як ковальські міхи. Лапи — розміром з мою мрію про стабільність. Морда лежала на підлозі, а з пащі виходив звук, ніби він хропів на весь ліс.

Я втупилася в нього.

Ок. Вовк. У кімнаті. Це нормально. Все нормально.

— Вона дихає, — сказав хтось здивовано. — Чудово. Тепер мені доведеться пояснювати це ельфам.

Я різко повернула голову на голос — і одразу пошкодувала про це. Голова закрутилася, шлунок підскочив.

Чоловік сидів у кріслі біля вікна. Темне волосся — розпатлане, на обличчі — плями кіптяви або сажі. Крила — СПРАВЖНІ ЧОРТОВІ КРИЛА — напіврозгорнуті за спиною, звисали по боках крісла.

Він був босий і дивився на мене так, ніби я щойно зламала всі його плани на день.

— Ти… — я спробувала заговорити, але горло пересохло. Вийшов лише хрип.

Він підвівся, підійшов до столика, налив води зі срібного глечика в чашку. Простягнув мені.

— Пий. Повільно. Якщо вип’єш швидко й вирвеш — я прибирати не буду.

Я взяла чашку тремтячими руками, ковтнула. Вода була холодною, смачною, і я раптом усвідомила, що хочу пити так сильно, ніби провела тиждень у пустелі.

Я допила. Він забрав чашку.

— Як почуваєшся? — запитав він.

— Як лайно.

— Конкретніше.

— Як лайно, яке переїхав автобус. Двічі. — Я спробувала сісти. Помилка. Тіло відмовилося слухатися, руки затремтіли. — Бляха…

Він підхопив мене під лікті, допоміг сісти, підклав подушки за спину.

— Не намагайся стояти. Або ходити. Або робити щось, окрім лежати й дихати. — Він сів на край ліжка й уважно вивчав моє обличчя. — Учора ти ледь не померла. Якщо вже точно — ти померла на тридцять секунд. Серце зупинилося.

Тиша.

— Що?.. — видавила я.

— Серце. Зупинилося. — Він говорив повільно, ніби я тупа. — Ми перезапустили. Магією. Це було... напружено.

Я дивилася на нього.

— Я померла.