РОЗДІЛ 22: Що я забула?

Телефон задзвонив о 9:17.

Не будильник.

Це вже одразу насторожувало.

Дзвінок.

Я простягнула руку, не відкриваючи очей, намацувала тумбочку. Пальці ковзнули по чомусь холодному, гладкому — екран.

Значить, хтось вирішив зіпсувати мені життя в суботу зранку.

— Алло… — прохрипіла я так, ніби щойно вижила після триденної вечірки. Хоча максимум — після серіалу до першої ночі.

— Ти ще спиш?! — голос Оксани був бадьорий, дзвінкий і надто життєрадісний для дев’ятої ранку. — Вероніко, вже дев’ята!

— І що? — я перевернулася на бік, уткнувшись носом у подушку. — Світ уже згорів?

— Субота, — підкреслила вона. — Та сама субота, на яку ти обіцяла, що будеш у мене о дванадцятій. На каву. Пам’ятаєш?

Я застогнала й перекотилася на спину. Сонце безжально світило просто в очі, ніби теж було на боці Оксани.

— Бля…

— Саме так, — задоволено погодилась вона. — Тож піднімай дупу, бери душ і приїжджай. Інакше я вип’ю твій лате.

— Ти б не наважилася.

— Випробуй мене, — кинула вона й скинула дзвінок.

Я лежала ще хвилину, дивлячись у стелю.

Тріщина в кутку біля вікна — та сама, що була там відтоді, як я сюди переїхала три роки тому.

Павутинка на люстрі — треба б прибрати, але ліньки.

Плями вологи біля батареї — господар обіцяв полагодити минулого місяця.

Досі не полагодив.

Моя квартира. Мій хаос.

Я змусила себе встати.

Ноги торкнулися холодної підлоги — дерев’яної, старої, що скрипіла під вагою. Кімната була маленькою й заставленою: шафа, стілець з одягом, який я скинула вчора, книжкова полиця, що прогиналася під вагою підручників і художньої літератури.

На підлозі — зошити студентки Даші. Моя правка червоною ручкою.

«Тема есе: “Роль жіночих образів у творчості Лесі Українки”.

Даша, ти списала з інтернету. Знову. Переписати.»

Я зітхнула, переступила через зошити й пішла на кухню.

Маленька. Тісна. Вікно виходило у подвір’я. Вчорашня чашка стояла в раковині. Турка — на плиті. Пакет кави — «Львівська копальня кави», звичайна, темна — стояв на полиці.

Поставила турку, насипала дві ложки кави, долила води. Поки вона закипала, відчинила вікно.

Подвір’я ожило звуками.

Бабуся Марія з першого поверху била килим на вуличному турніку. БАХ. БАХ. БАХ. Методично, завзято. Хлопці ганяли у футбол, хтось кричав:

— Пас, дебіл!

Мурчик, сусідський кіт, дер кігтями дерево. Його власниця Ліда кликала:

— Мурчику! Їжа!

Кіт ігнорував.

Сусіди зверху штовхали меблі. Знову. Вони завжди щось переставляли по суботах.

Кава закипіла, піна піднялася. Я зняла турку з вогню, налила в чашку — «Я встала. Чого ще треба?» Подарунок від Оксани на двадцять третій день народження. Край був трохи відколотий — я впустила її минулого місяця.

Сіла на підвіконня, підтягнула коліна до грудей. Кава обпалювала долоні крізь кераміку. Смачно.

Телефон завібрував на столі.

Мама: «Ти жива? Не дзвониш, не пишеш. Їж нормально хоч?»

Я всміхнулася, набрала: «Живу. Працюю. Все нормально».

Мама: «Приїдеш на обід у неділю? Тато хоче щось запитати».