РОЗДІЛ 20: Коли океан кричить

Вода піднялася стіною.

Не хвилею. Не штормом. Стіною з темної, киплячої води, що височіла над Храмом на висоту п'ятиповерхового будинку.

І в цій воді щось рухалося.

— НАЗАД! — крикнув Мірен, і його голос пробив тишу як удар грому. — ВСІ НАЗАД ВІД КРАЮ!

Захисники відступили. Представники королівств заметушилися. Магічні щити спалахнули яскравіше, але навіть я, з моїм мізерним досвідом, відчувала — вони не встоять.

Що б не було в тій воді, воно було надто сильним.

— Вероніко, — Каель схопив мене за плечі, розвернув обличчям до себе. Його очі палали — буквально, вогонь плескався в райдужках. — Закрий магію. ЗАРАЗ.

— Не можу! — Я намагалася. Клянуся, намагалася.

Але Ворота вже розкрилися в мені, і спроба закрити їх була такою ж безглуздою, як засунути океан назад у пляшку.

Магія вирувала, виривалася, кричала беззвучним криком, що дзвенів у кістках.

Стіна води почала падати.

Аеренділ ступив уперед, витягнув руки — і з його долонь вибухнув лід.

Не крижинки.

Айсберг.

Величезна стіна крижаного блакитного льоду, що виросла між нами і водою за одну мить.

Вода вдарила в лід.

Звук був жахливим — тріск, крик, вибух.

Лід затріщав, але тримав. Вистояв.

Аеренділ стояв нерухомо, та через зв’язок я відчувала, як це рве його зсередини — кожна секунда коштувала йому всіх сил.

— Недовго, — прошипів він крізь зціплені зуби. — Тридцять секунд. Може, хвилина.

— Райдене! — рикнув Каель.

Вовк не чекав пояснень. Він розвернувся до представників королівств, і його голос гримнув — не людський, командний, такий, що змушує тіло підкорятися раніше, ніж мозок:

— ЕВАКУАЦІЯ! Всі, хто не в строю — до платформ! ШВИДКО!

— Вона проникає, — прошепотів Ніалл, дивлячись крізь мене — або крізь час, або крізь реальність, хто його, фею, зна. — Ворота відкриті, і вона використовує це як міст. Вероніко, ти маяк. Ти закликала її.

— Я НЕ ХОТІЛА!

— Намір не має значення. Магія має. — Його сріблясті очі зупинилися на мені, і в них я побачила щось страшне — жаль. — Я бачу три шляхи звідси. В двох ти помираєш. В третьому... гірше.

— А ти можеш, НІХТО, не пророкувати смерть ЗАРАЗ? — гаркнув Каспіан, і в його голосі проскользнуло щось інше — відлуння сили, що змушувало шкіру покритися мурашками. Магія сирен, ледве стримувана.

Ніалл моргнув, наче прокинувся. — Вибач. Час... шумить.

Лід затріщав голосніше.

— ПЛАН, — рявкнув Каель. — НЕГАЙНО. У нас секунди.

Мірен заговорив, швидко й чітко, і я вперше почула в його голосі справжню тривогу:

— Сутність використовує магію Вероніки як провідник. Поки Ворота відкриті, вона має прохід. Нам потрібно їх закрити.

— Я НАМАГАЮСЯ! — Магія пульсувала в мені як друге серце, занадто велике, занадто сильне.

— Не ти, — Мірен поклав холодну долоню на мою шию — заспокійливий жест, але його очі дивилися на інших. — Ми. Через зв'язки. Ми закриємо Ворота разом.

— Це може її вбити, — сказав Аеренділ беззвучно, але я почула. Всі почули.

— Точно вб'є, якщо ми не зробимо це зараз, — відрубав Каель. — Дивись!

Я обернулася.

Лід Аеренділа почорнів. Не просто потемнів — заразився. Тіньові плями розповзалися по поверхні, як гниль, руйнуючи магію зсередини.

А за льодом, у воді, щось формувалося. Силует. Величезний, неможливий, створений з темряви й океану.