РОЗДІЛ 7: Зв'язок

Рука Каеля була гарячою — майже пекла.

Рука Ніала — холодною, як зимовий мороз.

Між ними я відчувала, ніби мене розривають на частини.

— Зосередься, — сказав Ніал, його голос лунав віддаленим відлунням, наче крізь товщу води. — Не чини опору. Дозволь магії впізнати саму себе.

— Якій магії? У мене немає...

— Є, — перебив Каель, стискаючи мої пальці сильніше. — Вона в тобі з того моменту, як ти пройшла крізь Ворота. Ти просто не знаєш, як до неї дістатися.

Навколо нас вирувала битва.

Крики, ревіння, тріск сталі й блискавок змішувалися в єдиний звук — суцільний хаос, у якому губилися голоси, накази, молитви.

Я почула Аеренділа — він щось кричав: чи то застереження, чи то прохання. Я не змогла розібрати.

— Закрий очі, — наказав Ніал. — І згадай.

— Згадати що?

— Момент, коли ти вирішила померти.

Світ перекинувся.

Я знову була на вулиці у Львові.

Трамвай наближався — блискавичний рух, скрегіт металу, холодне осіннє повітря, наповнене криком гальм.

Стара жінка стояла посеред колії, нерухомо, з очима, що впивалися в мене.

І тоді — вибір. Не думка, не рішення. Просто дія.

Чистий інстинкт.

Я кинулася вперед.

Я врятувала її, бо не могла не врятувати.

А потім — світло.

Біль, такий сильний, що не існувало слів.

Відчуття, ніби мене розірвали на шматки і розкидали по місцях, які не мали назв, не мали часу, не мали «тут».

Посередині.

Тепер я побачила це — насправді побачила.

Безкраю порожнечу, що не була порожньою. Вона дихала, пульсувала, шепотіла.

Повна всього і нічого — можливостей, спогадів, енергії, що не знала меж.

Сира. Первісна. Голодна.

І вона торкнулася мене.

Позначила.

Захопила.

Світ навколо розчинився у сяйві, а я зрозуміла — я не просто пройшла крізь Ворота.

Ворота пройшли крізь мене.

Тепер я носила частину її в собі.

Вона була там увесь цей час — у стані спокою, чекала.

Чекала на це.

Мої очі спалахнули — не кольором, а світлом, яке не могло належати людині.

Повітря навколо стиснулося, ніби сам світ затамував подих.

А потім усе розірвалося.

Сила вибухнула назовні.

Не від Каеля чи Ніала — від мене.

Чисте біле світло, сліпуче, як народження зорі, вирвалося з глибини грудей, ніби сама Брама відкрилася всередині мене. Воно хлинуло крізь моє тіло, крізь наші з’єднані руки — у землю, у саму суть світу.

І земля відповіла.

З-під ніг проросли захисні заклинання — не витончена, вивірена магія ельфів, а щось давнє, первісне, живе.

Стовпи кристалічного світла піднялися до неба, сплітаючись у сяючий бар’єр між нами й наступаючою тінню.

Тіньові звірі врізалися в нього, завивали, їхні тіла розсипалися на іскри темряви, що танули в повітрі.

— Неможливо... — прошепотів Аеренділ.