РОЗДІЛ 1: Львів, Україна. Сьогоднішній день.

Кажуть, що нещастя не приходить поодинці. Кім би не був той, хто це сказав, він точно ніколи не мав такого вівторка, як мій.

По-перше: мене звільнили. З роботи репетитора в родині Коваленків. Оце так бач! Сказати їхньому шістнадцятирічному синові, що він провалить іспит з літератури, якщо й далі здаватиме есе, написані за допомогою ChatGPT, — це, виявляється, «підривати його творчий процес». Мати назвала мене «негативною енергією», я - її «пособницею».

Жодна з нас не залишилася задоволеною.

По-друге: мій колишній, Тарас — той ходячий набір червоних прапорців, з яким я зустрічалася два роки — заручився. З моєю колишньою сусідкою по кімнаті. Вони опублікували це в Instagram з підписом «Хто знає, той знає ❤️». Я заблокувала їх обох і з'їла цілу пачку шоколадних цукерок «Рошен» в помсту.

По-третє: мене мало не збив трамвай.

Власне, давайте я повернуся трохи назад.

Мене звати Вероніка Продеус. Друзі називають мене Ніка, а мама — Вероніка, коли вона розчарована (а це буває часто). Мені двадцять п'ять, я вічно самотня (див.: Тарас) і, мабуть, занадто чесна для свого ж блага. Я маю диплом філолога, який використовую, щоб викладати розпещеним підліткам українську літературу, маленьку квартиру, яку ділю з котом на ім'я Філософ (він судить мене менше, ніж люди), і дедалі сильніше підозрюю, що життя - це лише низка космічних жартів за мій рахунок.

Того вівторкового вечора я йшла додому з пакетом вареників з кафе на розі, подумки складаючи резюме, яке не кричало б «непрацездатна», коли я побачила її.

Стара жінка стояла посеред вулиці, просто на шляху трамвая, що наближався.

Вона не рухалася. Просто дивилася на мене очима, які, здавалося, бачили щось — щось, чого я не могла зрозуміти. Трамвай наближався швидко. Водій сигналив, гальмував, але не встиг зупинитися вчасно.

А я — бо я ідіот з комплексом героя, якого я не можу собі дозволити — побігла.

Я сильно штовхнула її. Вона впала вбік, у безпеку.

А я — ні.

Останнє, що я пам'ятаю, це думка: мама вб'є мене за те, що я померла, не подарувавши їй онуків.

Потім: удар, біле світло, відчуття, ніби мене розібрали на частини і зібрали заново, і запах озону та дикого меду.

А потім... нічого.

Ну от, перша глава готова 🙈
Як вам знайомство з Нікою? Цікаво, куди її занесе після “удару, білого світла і запаху меду”?
Пишіть, що відчули — мені страшенно цікаво 🖤