Глава 2

Ліло йшла швидко, майже не відчуваючи ніг. Місто довкола жило своєю вивіреною, ідеально синхронізованою реальністю. Пішохідні доріжки світилися рівними лініями, транспорт рухався заданими траєкторіями, люди йшли, не озираючись і не прискорюючи крок. Здавалося, увесь світ дихав за одним алгоритмом.
А вона — ні.
На зап’ясті раптово спалахнув баломер. Екран загорівся холодним червоним світлом.
–100 соціальних балів.
Причина: самовільний вихід з навчального центру.
Статус: зафіксовано. Передано в систему.
Ліло зупинилася. На мить їй здалося, що повітря стало менше.
— Чудово… — видихнула вона крізь зуби.
Тепер вони точно знають.
Навчальний центр. Керівництво.
І, звісно, батьки.
Вона зробила лише кілька кроків, коли простір перед нею здригнувся. Повітря ніби згорнулося всередину — і перед Ліло спалахнула голограма. Напівпрозора, ідеально чітка, надто правильна.
Обличчя мами.
Вона була в робочому костюмі Центрального Координаційного Контуру — строгі лінії, нейтральний колір, емблема ЦКК на плечі. За її спиною проглядався офіс: скло, світло, рухомі панелі даних.
— Ліло, — голос мами був рівний, але надто швидкий. — Поясни, що сталося.
Люди довкола проходили повз, наче нічого не помічали. Ніхто не дивувався голограмам. Ніхто не зупинявся. Це було нормально. Надто нормально.
— Я вийшла, — різко сказала Ліло. — Просто вийшла.
— Ти розумієш, що це означає? — мама ледь нахмурилася, але одразу вирівняла вираз обличчя. — Навчальний центр подав сигнал про збій протоколу. Нас повідомили майже одразу.
— Звісно повідомили, — Ліло гірко всміхнулася. — Ви ж працюєте на систему.
Мама на секунду замовкла. Десь за її спиною пробігли рядки даних.
— Ми працюємо заради стабільності, — виправила вона. — Центральний Координаційний Контур забезпечує безпеку, здоров’я і довге життя. Ти це знаєш.
Ліло озирнулася. Гладкі будівлі. Спокійні обличчя. Жодного погляду — живого, справжнього.
— А я не відчуваю, що живу, — випалила вона. — Я відчуваю, що існую за інструкцією.
— Твої показники емоційної нестабільності зростають, — спокійно сказала мама. — Це фіксується.
— Мені байдуже! — голос Ліло зірвався. — Ви взагалі розумієте, що відбувається? У мене забрали сто балів. Сто! А якщо стане нуль — що тоді? Мене теж «виправлять»?
У голограмі майнула тінь тривоги. Дуже швидко зникла.
— Ми поговоримо про це вдома, — сказала мама. — Негайно повертайся.
— Ні, — Ліло зробила крок назад. — Я не повернуся. Не зараз.
Голограма здригнулася.
— Ліло… — почала мама.
Але Ліло вже відвернулася. Голограма згасла, ніби її ніколи й не було.
Вона знову пішла вперед. Уперше — не за маршрутом.
І вперше — з відчуттям, що за цей крок доведеться заплатити дорого.

Ліло йшла, майже не помічаючи дороги під ногами. Місто шуміло рівно й правильно, наче відлагоджений механізм, але всередині в неї все було інакше — уривчасто, важко, ніби щось повільно зміщувалося з усталеного місця.
Вона згадала батьків.
Мама і тато працювали в ЦКК — Центральному Координаційному Контурі. Саме там створювалися проєкти майбутнього: моделі міст, поведінкові алгоритми, соціальні протоколи. Вони не будували будинки й не писали закони безпосередньо — вони формували ескізи світу. Цифрові каркаси, за якими згодом жила вся система. Кожен маршрут, кожен розклад дня, кожен допустимий вибір проходив десятки рівнів узгодження, перш ніж отримати схвалення вищих модулів.
Батьки говорили про це сухо, професійно, ніби йшлося не про людей, а про формули.
Стабільність. Ефективність. Мінімізація ризиків.
Ліло пам’ятала день, коли її забрали з інкубатора.
Їй тоді було п’ять.
Біла кімната без кутів, м’яке світло, рівний шум вентиляції. Вона не пам’ятала облич — лише руки, рукавички, спокійні голоси. Батьки з’явилися в її житті так само правильно і за інструкцією, як усе інше. Без обіймів, без сліз. Її просто передали — як завершений проект.
Відтоді вони постійно пояснювали, що вона повинна і чого не повинна.
Як сидіти.
Як говорити.
Як дивитися.
Як думати — настільки, наскільки це дозволялося.
Перший баломер їй видали майже одразу. Холодний браслет зімкнувся на зап’ясті, і система нарахувала стартовий капітал — 10 000 соціальних балів за народження. Тоді їй пояснили, що це — її цінність, її безпека, її майбутнє.
У школі бали зростали легко.
Правильні відповіді.
Ідеальна поведінка.
Дотримання алгоритмів.
Система хвалила її цифрами.
Але в останній рік щось змінилося.
Не різко. Не одразу.
Просто одного дня Ліло зрозуміла, що втомилася. Втомилася бути зручною. Втомилася постійно звірятися з протоколами. Втомилася жити так, ніби кожна її дія — рядок у звіті.
Вона дедалі частіше робила паузи там, де їх не передбачали інструкції.
Ставила запитання, на які не існувало дозволених відповідей.
Мовчала, коли слід було погоджуватися.
І бали почали зникати.
Спочатку непомітно. Потім швидше.
Ліло підняла руку й подивилася на баломер. Екран м’яко засвітився.
Залишок: 4000 соціальних балів.
Цифра була рівною. Холодною.
І чомусь лякала більше, ніж якби там був нуль.

Ліло зупинилася й повільно опустилася просто на штучну траву.
Вона не одразу зрозуміла, чому всередині раптом стало порожньо, ніби щось клацнуло й згасло. І лише за кілька секунд до неї дійшло: у цьому світі не було нічого справжнього.
Трава під її долонями була надто рівною, надто однаковою. Жодної сухої стеблини, жодної випадкової травинки. Квіти вздовж доріжок повторювалися з точністю до міліметра, будинки відбивали світло однаково — без тіней, без вад. Навіть сонце над містом здавалося не живим, а прорахованим. І небо… воно мало ідеальний відтінок — той, який обрали сьогодні.
Щоранку мешканці міста Невріс брали участь в обов’язковому голосуванні.
Хмарність — 12%.
Температура — +22.
Імовірність опадів — 0.
Погода вибудовувалася відповідно до варіанту-переможця.
Справжнє небо тут було зайвим.
Ліло повільно підняла голову. Камери. Вони були всюди — на стовпах, фасадах будівель, навіть у декоративних арках. Їхні скляні лінзи мовчки стежили, не кліпаючи. Над вулицею безшумно пропливав поліцейський дрон, його корпус відбивав сонячне світло так само ідеально, як і все навколо.
Вона задумалася:
А чи були тут колись порушники?
Вона не пам’ятала жодного. Але це нічого не означало. Пам’ять теж могла бути відфільтрована. Не могло бути так, щоб лише вона одна в усьому місті дивилася на цей світ інакше. Не могла ж уся система триматися на єдиній помилці.
Її думки перервав різкий механічний звук.
Дрон опустився просто перед нею, зависнувши на рівні очей.
— Порушення. Порушення, — пролунав рівний, бездушний голос.
— Заборонено перебувати на трав’яному покритті. Штраф: мінус п’ятдесят соціальних балів.
Ліло повільно подивилася на своє зап’ястя.
Балломір завібрував, і цифри на екрані знову змінилися.
Мінус.
Вона стиснула пальці в кулак і коротко, злісно всміхнулася.
Схоже, система бачила в ній лише цифри.
Але вона дедалі чіткіше відчувала: помилка була не в ній.