Глава 1

Їй снився ліс.
Не той, що показували на навчальних екранах — упорядкований, підписаний, розкладений на шари даних.
Цей був іншим. Справжнім.
Дерева тягнулися вгору нерівно, листя шелестіло від вітру, а під ногами відчувалася земля — тепла, жива, трохи волога.
Ліло бігла галявиною разом з іншими підлітками. Такими ж, як вона. Ніхто не носив навчальних комбінезонів, ніхто не стежив за рухами, ніхто не рахував кроки.
Хтось сміявся. Хтось гукнув її ім’я.
М’яч ударився об землю, підстрибнув — і Ліло зловила його, навіть не замислюючись як.
Їй було легко.
Надто легко.
Вона прокинулася різко, ніби хтось вимкнув світло.
Стеля над нею була гладкою й світлою, без тріщин і тіней. Лінії м’якого підсвічування повільно рухалися, підлаштовуючись під її серцевий ритм. Ліло лежала нерухомо, намагаючись утримати те, що щойно було, — але в голові залишилося лише відчуття. Образи зникли, слів не було.
Їй сподобалося.
Вона не знала чому, але це відчуття було чужим і теплим, наче щось заборонене.
— Зафіксовано порушення сну, — пролунав рівний голос дому. — Виявлено підвищену активність фаз швидкого відновлення. Рекомендується діагностика. Записати вас?
Ліло заплющила очі.
— Ні, — відповіла вона з роздратуванням.
Пауза тривала менше секунди.
— Зафіксовано перевищення допустимого рівня емоційної реакції, — повідомив дім. — Відповідь класифіковано як нестабільну. Вас записано на консультацію до психолога.
Ліло повільно видихнула й закотила очі.
Вона сіла на край ліжка й, не відповідаючи, потягнулася до навчального комбінезону. Тканина була прохолодною й слухняною — як і все в цьому домі. Натягуючи рукави, Ліло раптом упіймала себе на дивній думці: їй захотілося повернутися туди, де не було голосів, протоколів і рекомендацій.
Але думка зникла так само швидко, як і сон.

Надягнувши навчальний комбінезон, Ліло підійшла до дзеркала й уклала волосся відповідно до затвердженого протоколу зачісок для дівчат шістнадцяти років. Рухи були точними, відпрацьованими — без роздумів і без вибору.
Так само машинально вона зайшла до ванної. Вмилася, увімкнула таймер і чистила зуби рівно три хвилини, як того вимагали алгоритми. Ні секундою більше, ні секундою менше.
На кухні було порожньо. Батьків уже не було.
— Ліло, — пролунав рівний голос розумного дому. — Ваші мама і тато залишили для вас аудіоповідомлення.
Не чекаючи відповіді, система ввімкнула запис. Із вбудованих динаміків пролунав голос матері — спокійний, рівний, позбавлений інтонацій.
— Ліло, ми з татом сьогодні пішли на роботу раніше. Харчову фарбу в принтері я замінила. Поснідай і йди до навчального центру. Не забудь зарядити велосипед, поки їстимеш. І твій баломер залишився на столі на кухні. Не можна так розкидати речі — це не за інструкцією.
Запис обірвався.
Ліло, як завжди, слухала мовчки. Слова були вивірені, фрази — шаблонні, голос — без емоцій. Усе — в межах системи.
Вона глянула на стіл. Баломер лежав біля краю, ніби спеціально нагадуючи про себе. Ліло з роздратуванням взяла його й закріпила на зап’ясті лівої руки.
— І хто тільки вигадав ці дурні соціальні бали… — пробурмотіла вона.
Підійшовши до принтера, Ліло активувала панель і переглянула рекомендоване меню на сніданок.

Меню було таким самим шаблонним, як і весь світ, у якому вона жила.
Сочевичні млинці. Суп із броколі. Чай з обліпихи.
Ліло дивилася на рівні рядки й відчувала, як усередині наростає глухе роздратування. Їй хотілося чогось іншого. Не цього. Не знову.
Під переліком страв блимала кнопка: «Свій варіант».
Ліло на мить завмерла, ніби не вірила, що така можливість узагалі існує, а потім натиснула.
Перед нею з’явилася клавіатура. Справжня. Дозволена.
В пам’яті спливла лекція з історії — «Згубне харчування XXI століття». Схеми, цифри, графіки смертності. Спокійний, байдужий голос викладача.
Пальці потягнулися самі.
Піца з сиром і ковбасою.
Екран ледь встиг зафіксувати запит.
У домі завила сигналізація.
— Збій системи. Збій системи. Виявлено заборонений запит. Згубне харчування.
Ліло здригнулася й відступила на крок від принтера. Серце вдарилося швидше, ніж дозволяли норми.
Та за кілька секунд сигнал стих.
Принтер загудів.
Ліло повільно нахилилася вперед, вдивляючись усередину, ніби сподіваючись на диво. Пролунав характерний клац — сигнал готовності.
Вона відчинила дверцята.
Сочевичні млинці.
Суп із броколі.
Обліпиховий чай.
Ліло різко видихнула. Не приховуючи роздратування, вона схопила піднос і майже кинула його на стіл. Краплі супу розлилися по поверхні, залишивши нерівні плями.
— Зафіксовано порушення харчового протоколу, — одразу озвалася система. — Активую виховну бесіду.
Голос був рівний, спокійний, без жодної емоції.
— Піца належить до категорії згубного харчування. Регулярне споживання продуктів із високим вмістом жирів і переробленого м’яса у XXI столітті призводило до серцево-судинних захворювань, ожиріння та онкологічних патологій…
Перед Ліло почали з’являтися проекції: обличчя людей, графіки, дати. Реальні імена. Реальні діагнози. Реальні смерті.
— Приклад: чоловік, 34 роки. Регулярне споживання піци. Діагноз — інфаркт…
— Приклад: жінка, 29 років. Харчові звички не скориговані. Цукровий діабет другого типу…
Ліло мовчки їла суп. Ложка за ложкою. Повільно. Механічно.
Голос продовжував.
Щось всередині неї здригнулося. Потім стиснулося. А потім урвалося.
Ліло різко кинула ложку на стіл.
— Та замовкни ти вже! — крикнула вона.
У кімнаті запала тиша.

Ліло більше не хотіла залишатися вдома.
Вона залишила все як було: майже недоїдений сніданок, розлитий суп, ложку, що лежала навскіс на підносі. Швидко схопила рюкзак і рушила до виходу.
Коли двері вже майже зачинилися, система знову завила.
— Ліло, це не відповідає протоколу. Нагадую: сьогодні ви записані до шкільного психолога о 16:00. На столі залишився неприбраний посуд. Згідно з інструкцією, ви повинні помістити тарілки в посудомийну машину.
Ліло навіть не обернулася.
— Треба — то й прибирай, — кинула вона і з силою грюкнула дверима.
Надворі було прохолодно й надто тихо.
Ліло зупинилася і лише тоді згадала, що не поставила велосипед на підзарядку. Вона поглянула на нього, але повертатися не стала й пішла до навчального центру пішки.
Дорогою вона розглядала обличчя перехожих.
Вони були однаковими: спокійними, рівними, без емоцій. Кожен йшов у своїх справах, не прискорюючи й не сповільнюючи крок.
Ліло затримала погляд на двох дівчатах, що стояли в черзі за чаєм. Вони стояли ідеально рівно, ніби вирівняні лінійкою. Через це Ліло не помітила чоловіка біля пішохідного переходу й випадково врізалася в нього.
Він спокійно обернувся і без емоцій подивився на неї.
— Вибачте, я випадково, — сказала Ліло і вже хотіла йти далі.
Але чоловік підняв ліву руку.
На зап’ясті блиснув балломер. Він натиснув кнопку і відвернувся.
Тієї ж миті на лівій руці Ліло з’явилася вібрація.
Вона підняла зап’ястя і побачила напис:
–10 соціальних балів за неуважність.
Ліло злісно глянула йому вслід і пришвидшила крок.
У 2089 році система ввела в експлуатацію соціальні бали.
За правильні вчинки їх нараховували, за помилки — віднімали. Усе було просто й прозоро.
Та останнім часом Ліло дедалі частіше помічала, що її баланс йде в мінус.
І все частіше в голові виникало одне й те саме запитання:
А що стається з тими, у кого соціальні бали доходять до нуля?