Розділ 18

Діма

Я не можу пояснити собі, чому поцілував Сашу. Просто побачив в її очах своє відображення – і… наче щось перемкнулось всередині. Звісно ж, вона мене відштовхнула. І правильно зробила. Я не заслужив на цей поцілунок і не варто було пробувати.

Невже я починаю щось до Саші відчувати? Коли вона поруч зі мною, я спокійний і… щасливий. Навіть про Яну забуваю. Та коли повертаюсь у реальність, проблеми сиплються на голову, і я не знаю, чого хочу.

Побачити Яну у своєму будинку було неочікувано. Я відразу зрозумів, що вона знову розпочала чергову свою гру. Навіть розізлився спочатку і забрав її з дому. Ми вийшли на вулицю, і я хотів дати їй зрозуміти, що це кінець, але все вийшло з-під контролю в той момент, коли Яна… сама мене поцілувала! 

Це було несподівано, але… мені сподобалось. До цього моменту вона взагалі не підпускала мене до себе. А тут поцілунок… 

– Навіщо? – питаю, коли вона відступає. – Ми ж наче все вирішили.

– Це ти вирішив, а я проти того, щоб ми розходились, – заявляє. – Дімочко, пробач за ті слова, що я наговорила. Насправді я так не думаю. 

– А як ти думаєш? – питаю. 

– Я тебе кохаю! Ти – найкращий чоловік у світі, – випалює.

– А як же Алекс? – я не вірю їй. Просто розумію, що ці слова нічого не означають. 

– Він мене більше не цікавить, – Яна кладе свою руку мені на плече і дивиться в очі. Вони у неї гарні, яскраві такі, але немає в них того тепла і щирості, що були в погляді Саші.

– Чому я маю вірити тобі? Ти стільки поганого мені наговорила, а тепер тут…

– Я зрозуміла, що можу тебе втратити. Найкращого чоловіка у всьому світі, – заявляє. – Давай поїдемо до тебе. Я зроблю тобі масаж. Вип'ємо шампанського за примирення… 

Пальці Яни гладять мою потилицю, і я збрешу, якщо скажу, що не хочу продовження. Хочу, але не сьогодні. Мені здається, що варто детальніше з усім розібратись. Якщо Яна знову мене обманює, я більше ніколи їй не пробачу. 

– Мені треба в офіс зараз, – кажу. – Давай повечеряємо сьогодні?

– Давай! – заявляє. – Набереш мене, коли звільнишся. 

Яна сама тягнеться з поцілунками, але, коли її уста торкаються моїх, нічого не відбувається. Це дивно, але що є, то є. Можливо, це образа так на мене діє і серце не відгукується на її спроби зблизитись. 

В офісі намагаюсь зібратись з думками, але нічого не виходить. Вирішую швидше закінчити роботу і набираю Яну. Навіть не дивуюсь, коли чую автоматичний голос, який сповіщає, що абонент поза зоною зараз. 

Ну що ж, я навіть не здивований. Їду додому і, прийнявши душ, наливаю у склянку віскі. П'ю малими ковтками і спостерігаю за тим, як сонце сідає за горизонт. 

Яна сама з'являється на початку одинадцятої. Телефонує в той момент, коли я збираюсь лягати спати.

– Пробач, Дімочко! Я заснула і тільки щойно прокинулась, – говорить втомлено. – У мене розпочалися ці дні і живіт розболівся. Я пігулку випила і заснула після цього.

– Усе добре зараз? – питаю стримано.

– Значно краще, але сьогодні я вже нікуди не піду, – відповідає. – До речі, з батьками я поговорила. Завтра всі разом поїдемо на вечерю до твоїх. Дімочко, давай одружимось найближчим часом.  Навіщо тягнути з цим? 

– Завтра все обговоримо, – кажу стримано. – Відпочивай. Я теж спати буду.

– Солодких слів, коханий!

– І тобі!

Закінчую виклик і не до кінця розумію, як Яна може так швидко змінювати свої рішення. 

Цілувати, навіть якщо не кохає. І говорити про почуття, коли їх немає…

Я не вірю більше у її щирість, але дуже хочу подивитись, що ж буде далі. 

Наступного ранку знову їду на роботу. Вирішую нагальні справи і постійно думаю про цю вечерю. А може, не варто продовжувати? Зупинити все, поки не пізно… 

Але я не готовий. Десь у глибині душі досі вірю, що Яна може мене кохати. Звісно, я не буду більше сліпо їй довіряти, але… почекаю ще трохи, щоб зрозуміти її наміри. 

Яна телефонує о шостій. Вона разом з батьками їде до моїх рідних, тому я також прямую до них. Всередині якось неспокійно. Обхоплюю руками кермо і думаю про… Сашу. Сам не розумію, яким боком мої думки звернули саме до неї, але згадую її реакцію на вчорашню появу Яни і розумію, що їй було боляче. Особливо після того, як я її поцілував. 

Автомобіль батька Яни вже стоїть на подвір'ї біля будинку. Коли проходжу всередину, чую голоси з вітальні і йду туди. 

– Чому ти так довго, коханий? – Яна швидко підводиться з крісла і йде до мене. Вигляд у неї, як завжди, ідеальний. Усміхається широко та обіймає мене за талію. 

– Пробач, – кажу спокійно. – Доброго вечора усім! 

Пробігаюсь поглядом по усіх присутніх і не бачу за столом Даші з Кірою. Це не дивно, адже сестра проти цього весілля. Та хвилює мене не вона. Саші також немає. Розумію, що, швидше за все, вона просто не вийшла, адже тут їй буде ніяково, але все ж на душі якось неспокійно.