Розділ 17

Вирішую піти у свою кімнату та відпочити. Сьогоднішня прогулянка була доволі цікавою і моментами несподіваною. У мене немає навіть краплини сумніву, що Діма пробачить Яні. Вони помиряться і скоро зіграють весілля. 

Від цих думок голова починає боліти ще більше, і я засинаю. Дуже сподіваюсь, що, прокинувшись, сердечних переживань буде менше, але… на жаль, усе відбувається так, як я і думала. 

Діма вкотре наступає на ті ж граблі… 

– Завтра до нас завітають батьки Яни, – говорить Олена, коли ми всі збираємось за столом, щоб повечеряти. Тішить те, що Діми немає. Мабуть, проводить час зі своєю нареченою. 

– Якого біса? – бурчить Даша.

– Дарино! – гиркає її батько. 

– Що? – не залишається в боргу дівчина. – Ну хіба ви не бачите, що Діма зариває себе в могилу? Ця Яна користується тим, що він закоханий у неї, і вилізла йому на голову! Чому ніхто не хоче розплющити йому очі?!

– Можливо тому, що він хлопчик дорослий, – говорить Алекс. – Не варто втручатись, Дашо. Я пробував, але, як бачиш, безрезультатно. 

Я розумію, що завтра тут збереться все сімейство і будуть обговорювати майбутнє весілля. А що тут робити мені? Спостерігати за всім та усміхатися? Як хто я тут буду?

Тільки-но вечеря закінчується, я вирішую поговорити з Віталієм Павловичем. Давно треба було це зробити, але я до останнього сподівалася на щось.

– Можна? – питаю, зазирнувши у кабінет чоловіка. Він пішов туди одразу після вечері, і я вирішила діяти. 

– Так, звісно! Щось сталося, Сашо? – Віталій Павлович явно здивований моїй появі тут. Він уважно мене розглядає, поки наближаюсь і сідаю навпроти нього. 

– Ні, все добре. Я просто хотіла дещо обговорити, – кажу стримано. 

– Я тебе слухаю.

– Я хочу переїхати в інше місце. Не знаю поки, куди, але тут залишатись не хочу, – кажу швидко, поки не передумала. 

– Чому? Тебе хтось образив? – хмуриться чоловік.

– Що? Ні! Справа не в цьому! – випалюю.

– У чому ж тоді? 

– Я думаю, що нам з Дмитром не варто так часто бачитись. Навіть завтра… він прийде сюди з нареченою, а я… Як хто я тут буду? – пояснюю. – Мені… важко. Я не хочу все це бачити та переживати. 

– Я розумію, – Віталій Павлович мене зупиняє і кілька секунд щось обмірковує. – Тоді ми зробимо так. Завтра ти переїдеш у квартиру в місті. Тільки пообіцяй, що будеш тримати нас в курсі свого самопочуття. 

– Обіцяю, – кажу. – Я хочу сплачувати орендну плату за квартиру. У мене є деякі збереження, а ще хочу знайти якийсь підробіток в інтернеті. Тільки для цього ноутбук потрібен. 

– Свої заощадження тримай для себе, – серйозно заявляє чоловік. – Ця квартира моя, тому нічого сплачувати не треба. Я думаю, що згодом вона дістанеться моєму онукові, тому сміливо можеш обживатись там. Завтра попрошу Алекса відвезти тебе туди. 

– Дякую вам. Ви так сильно мені допомогли, – кажу щиро. Батьки Діми дійсно дуже хороші люди. Навіть не уявляю, що було б зі мною, якби не вони. 

– І надалі допомагати будемо, – усміхається. – Мій онук не буде нічого потребувати. Хіба що батька… 

Я залишаю кабінет і йду на терасу. Оскільки виспалась уже, то хочу трохи посидіти на вулиці. Тільки от зовсім не очікую побачити там Алекса з ноутом на колінах. 

– Я тобі не заважаю? – сідаю в крісло навпроти нього, і Алекс одразу ж відкладає ноутбук. 

– Звісно, ні, – усміхається. – Як ти? Як минула прогулянка з Дмитром? Ви ж їздили в місто?

– Їздили, – кажу і знову згадую той поцілунок. – Усе добре минуло. Діма розповів, що розійшовся з Яною, а коли ми повернулись, вона вже була тут. 

– Яна його не відпустить. Буде тримати поруч про всяк випадок, – зітхає Алекс. – Ти маєш бути готовою до цього. 

– Я знаю, – кажу. – Саме тому хочу дещо змінити.

– Що саме? – дивується. 

– Завтра я переїжджаю у квартиру Віталія Павловича, що розташована у місті. Не хочу бути тут, коли приїдуть рідні Яни й вона сама. І взагалі, скоро Діма одружиться, а я живу в домі з його батьками. Це… погано. 

– Я думаю, що це хороша ідея, – усміхається Алекс. – Я допоможу тобі з переїздом. Зранку автомобіль з ремонту заберу і поїдемо. 

– Дякую тобі, – кажу щиро. Алекс дуже хороший, і я вкотре у цьому переконуюсь. – А коли ти повертаєшся в Америку?

– Так не терпиться мене здихатись? – усміхається.

– Ні, ти що? – вигукую. – Навпаки! Я звикла до тебе і не хочу прощатись.

– Тоді не будемо, – хмикає. – Зараз у мене є деякі справи тут. Поки що не планую повертатися додому, хоча батьки та Кіра летять через кілька днів. 

– Це хороша новина. Що ти залишаєшся, – радію. – А я хочу знайти якийсь підробіток. Куплю в інтернеті якийсь ноут не дуже дорогий і буду шукати щось. 

– А що саме ти шукаєш? Що хочеш робити? – цікавиться Алекс.

– Я добре знаю англійську та німецьку. Спробую перекладати щось, – розповідаю. – Завтра переїду і займусь цим. Не хочу бути на повному забезпеченні батьків Дмитра. Вони дуже хороші люди, але зовсім не зобов'язані витрачати на мене свої кошти.