Розділ 16

Саша

Я не до кінця розумію, чому погодилась їхати з Дімою. Ще й тортика попросила! Тепер буде думати, що я наїстись ніяк не можу.

Спочатку погуляти набережною мені запропонував Алекс. Я одразу ж погодилася, тому що там мені дуже сподобалося. Хто ж знав, що дорогою у нього зламається автомобіль і ми застрягнемо посеред дороги. 

Тепер я в автівці Діми й краєм ока спостерігаю за ним. Такий зосереджений… 

Не розумію тільки, чому він зараз тут, зі мною, а не з Яною. Вона точно розізлиться, якщо дізнається. 

– Підемо спочатку у кафе? – питає Діма, коли виходимо з автомобіля на набережній.

– Давай потім. Спочатку прогуляємось, – кажу. Мені здається, що будь-якої миті зателефонує Яна і Діма залишить мене одну. Саме тому хочу встигнути прогулятись набережною. 

Спочатку йдемо мовчки. Спостерігаємо за тим, як навпроти нас гуляють молоді люди, тримаючись за руки, або батьки з колясками. Ми з Дмитром йдемо поруч, і час від часу наші руки торкаються. Він або я відступаємо, а потім знову сходимось.

– Ти не зобов'язаний бути тут зі мною, – кажу хвилин через десять. – Якщо маєш якісь справи, можеш мене залишити. Я таксі візьму.

– Немає у мене жодних справ, – спокійно відповідає. 

– А Яна? Вона твоя наречена, а ти тут зі мною.

– Вона більше не моя… наречена, – відповідає, а я власним вухам повірити не можу. Це що, такий жарт? – Ми більше не разом.

– Це через мене? – я не хочу, щоб Діма страждав, адже добре знаю, що він дуже кохає Яну. Завжди кохав. Невже вона його кинула?

– До чого тут ти? – питає стримано. – Просто Яна ніколи мене не кохала, а я як ідіот вірив її словам. Сподівався на щось.

– Мені шкода, – кажу щиро. Чесно кажучи, трохи не розумію власної реакції. Мені б радіти зараз, адже у Діми очі розплющились, але я не можу. Йому боляче, і це точно не причини для радості. 

Здається, не тільки я здивована власною реакцією. Діма також не зводить з мене погляду і чекає чогось. Він повільно піднімає руку і, здається, збирається торкнутися мого обличчя, але саме я роблю крок назад. 

– Давай підемо в кафе. Я зголодніла, – залишаю його на місці, а сама йду назад. Серце шалено гупає об ребра і долоні пітніють, але я рада, що не дала йому себе торкнутись. 

Я знаю, що Діма в розпачі зараз і шукає підтримки. Шкода тільки, що цю підтримку він шукає не там. Я не хочу бути його жилеткою. Краще одразу сказати “ні” та відштовхнути, ніж потім самій лити сльози. 

Я не вірю, що це кінець. Не вірю, що він так просто відпустить Яну, а вона – його. Саме тому варто тримати дистанцію, яку я сама для себе створила, а там видно буде. 

У кафе замовляю собі не тільки шматок торта, але й піцу. Діма також  бере собі піцу, але з морепродуктами, а я – звичайну. Їмо мовчки, і, чесно кажучи, я не знаю, про що ще можна поговорити. 

– Твоя реакція трохи мене здивувала, – говорить, коли нам приносять десерти. – Ти взагалі ніяк не відреагувала.

– А що ти хотів? Щоб я до неба стрибала від щастя? – фиркаю. – Не бачу причин радіти, якщо тобі погано. 

– Чому ти думаєш, що мені погано? – хмуриться.

– А хіба ні? Ти ж кохаєш Яну, – кажу. – Не вірю, що тобі байдуже. Точно болить і дихати нормально не можеш.

– Ти так точно описуєш мої симптоми, – дивується Діма.

– Тому що я знаю, як це, – кажу і дивлюсь йому в очі. – Коли розбивають серце, інакше бути не може. 

Думаю, що Діма розуміє, про що я зараз кажу. Він хмуриться, а я відчуваю, що зробила ще один дуже важливий крок на шляху до виправлення помилок. Я досі кохаю Діму, але ці почуття стали маленькою частинкою мене, а не всім моїм тілом. 

Немає більше сліз і болю. Я виросла. І відпустила. Було б добре, щоб і Діма цього навчився. Так значно краще. 

– Відвезеш мене назад? Якщо зайнятий, я таксі викличу, – кажу, коли з обідом покінчено і час повертатися додому.

– Звісно, відвезу. Ходімо, – Діма відчиняє для мене двері, але не встигаю сісти всередину, коли син штовхається у животику. Та так сильно, що у мене подих перехоплює. 

Хапаюсь за руку Дмитра, а йому здається, що зі мною щось сталося… 

– Що таке? – питає схвильовано. – Тобі боляче?

– Ні, просто син вирішив нагадати про себе, – кажу і руку відпускаю. Вже наступної миті Діма накриває мій живіт своєю долонею – і син штовхається просто у неї. 

– Привіт, малий! Татко тут! – говорить так тепло, що у мене дихання збивається. А коли піднімає погляд на мене, я бачу в його очах стільки всього… 

– Я думаю, що він відчуває, – кажу. 

– Справді? – усміхається. – Тобі не боляче, коли він штовхається?

– Буває по-різному, але це не смертельно. Всі жінки через це проходять. Я ж намагаюсь запам'ятати кожен його поштовх, щоб колись пригадувати. 

– Цей момент ти також запам'ятаєш? – питає. 

– Звісно, адже він пов'язаний з тобою, – кажу, не подумавши, а Діма усміхається. – Я мала на увазі…