Розділ 15

– Мені треба їхати, – кажу, повернувшись до них. 

– Так, звісно! – киває Саша. – Дякую, що провів зі мною час. 

– Яна чекає? – питає Алекс, а я розумію, що він навмисне це робить. Ігнорую його і йду до виходу. 

У голові стільки усього зараз. Дивно, що я раніше не помічав, яка Саша насправді. Як вона усміхається, які у неї очі… Ми так довго працювали разом, але я жодного разу не глянув на неї, як на дівчину. До тієї ночі…

Але тоді я сильно напився і взагалі нічого не пам'ятав. Лише зранку прокинувся, побачив її поруч і… зрозумів, що накоїв. Я не хотів її звільняти. Саша чудово виконувала свою роботу. Але та ніч перекреслила все. Мабуть, вона на щось сподівалася, а я не міг їй цього дати. Саме тому вирішив, що на цьому все. 

У ресторан заходжу першим. Яни ще немає, і, якщо чесно, я не сильно впевнений у тому, що вона таки прийде. Замовляю собі бізнес-ланч і, поки чекаю на замовлення, вирішую, чи варто телефонувати їй ще раз. 

Яна з'являється в залі через хвилину. Як завжди, ідеальна. Поки йде до мого столика, їй вслід озираються інші чоловіки. 

– То про що ти хочеш поговорити? – питає невдоволено і кидає на стіл свою сумку. 

Підводжусь на ноги та наближаюсь до неї. Цілую в щоку, але нічого, крім холоду, не відчуваю. Хіба так має бути між нареченими? 

Відсовую для неї стілець і, коли Яна сідає, розміщуюсь навпроти. Вона замовляє тільки воду, а в мене таке відчуття, що їй некомфортно тут перебувати. 

– Сама не здогадуєшся? – питаю. – Алекс розповів, що ти йому в коханні зізнавалася. Це правда?

– Правда, – Яна випалює це так просто, наче в цьому немає нічого жахливого. – А що ти хотів? У тебе дитина на стороні, а я давно закохана у твого брата. Думаю, ми квити.

– Ти серйозно зараз? – питаю здивовано. – Ця дитина ніяк на наші стосунки не вплине. 

– Мої почуття до Алекса також. Він за твоєю Сашкою бігає як песик, – цідить невдоволено. 

Здається, я починаю божеволіти. А може, це у Яни якісь проблеми з головою? 

– Виходить, якщо якоїсь миті він передумає і поманить тебе пальцем, ти кинеш мене і підеш до нього? – питаю прямо. 

– Можливо, – киває. – А що ти хотів? Я не кохаю тебе, Дімо. 

– Тоді чому ти погодилася стати моєю дружиною? – кричу, але швидко опановую себе, тому що на нас починають озиратись інші гості закладу. 

– Я егоїстка. Не захотіла віддавати тебе Сашуні, – говорить це так просто, наче в цьому немає нічого жахливого. – Я взагалі не розумію, чого ти від мене хочеш! Хотів, щоб я стала твоєю нареченою! Я погодилась! Я готова навіть одружитися з тобою. Але ти чомусь починаєш шукати якісь підводні камені!

– Підводні камені? – хмикаю і нервово проводжу рукою по обличчю. – Тобто я маю радіти, що ти носиш подаровану мною обручку, а ти в цей час будеш зізнаватись у коханні іншому? А може, не тільки зізнаватись… 

– Так, Дімо! Так! – випалює. – А як ти думав? Я тебе не кохаю! Але мені з тобою добре. Ти… дуже хороший, і цим можна користуватися. 

Здається, щойно з моїх очей злетіли рожеві окуляри. Дуже сподіваюсь, що більше ніколи не буду їх одягати. Це так дико і… принизливо. Я ж реально кохав її, а в результаті отримав таке зізнання. 

– Обручку можеш залишити собі, на пам'ять, – кажу і дістаю з гаманця кілька купюр. Їсти більше не хочу. Як і бачити цю дівчину. 

– Тобто? Ти мене кидаєш?! – здається, Яна повірити не може. Я також, якщо чесно… 

– Я думаю, що на цьому варто все закінчити, – швидко залишаю зал, не озираючись. Всередині все стискається від болю, і кортить напитись. Але я не роблю цього. Сідаю в автівку і… їду на роботу. Напитись завжди встигну, а от опанувати себе не завадить. 

Здається, тепер я розумію почуття Саші. Мабуть, їй боліло не менше, коли я сказав, що та ніч нічого не означає. Вона ж по-справжньому мене кохала. Ось такого мудака, який далі власного носа не бачив. І що тепер? Як мені бути? З чого розпочати правильний шлях? 

Повернувшись в офіс, завалюю себе роботою, щоб не думати про всю цю ситуацію. Мій телефон мовчить, і Яна не поспішає якось все це виправляти. Навіть не сумніваюсь – вона думає, що я сам до неї приповзу вибачення просити. Мабуть, так і було б ще кілька тижнів тому, але зараз дещо змінилося. 

Скоро у мене народиться син, і саме про нього я маю думати. Не про Яну, яка ніколи мене не кохала. А про Сашу, яка добра та щира дівчина. Варто налагодити стосунки з нею. Можливо, стати друзями. Не Алекс має бути поруч з нею, а я.

Що ж, здається, робота не допомагає мені звільнитися від думок. Саме тому відкладаю всі папери та вирішую поїхати додому. Не алкоголь мене зараз врятує, а моя родина. Принаймні я дуже на це сподіваюсь. 

Вже на півдорозі додому ловлю себе на думці, що дуже часто їжджу туди. Бувають моменти, коли я тижнями вдома не з'являюсь, а тут раз за разом… 

Бачу на подвір'ї автівку Алекса і розумію, що вони з Сашею повернулися. Розумію, що зараз буде багато запитань, тому морально готуюсь до цього. 

– Синку, сталося щось? – питає мама, коли зустрічаю її у коридорі. У неї в руках таця з холодними напоями, швидше за все, вона несе їх на вулицю. – Ти ж на роботі маєш бути.