Розділ 14

Діма

Залишаю будинок і швидко йду до свого автомобіля. Сідаю за кермо та обхоплюю його руками. Роздратування не дає заспокоїтись. Я не ображаюсь на Дашу. Розумію, що вона говорить це не зі зла. Просто їй не подобається Яна. Всім не подобається Яна.

Спочатку їду додому, приймаю душ і збираюсь у компанію. Роботу ніхто не скасовував, тому вирішую завантажити себе нею по самі вуха. Так менше зайвих думок буде лізти в голову. 

Спочатку розбираюсь з нагальними питаннями й навіть не дивуюсь, коли в кабінет заходить Артур. Другу явно не терпиться дізнатись, як минуло свято, а я навіть не знаю, з чого розпочати. 

Голова обертом від усього цього, а єдине, що дійсно мене тішить – це те, що Саша дала мені можливість спілкуватися з сином, ну і з нею заодно. Вона дійсно дуже хороша. Шкода, що моє серце належить Яні. Якби було інакше, можливо, у нас щось би й вийшло… 

– Отже, дитина таки твоя, – усміхається Артур. – Це було очікувано. І що тепер? Яна вже показує тобі своє невдоволення. А як далі буде? Коли народиться дитина.

– Я не знаю, – кажу, як є. – Але від сина не відмовлюсь. 

– Ну, це правильно, – погоджується друг. – Ти знаєш моє ставлення до Яни. Тому зараз я повністю тебе підтримую. 

Я не розумію, чому всім не подобається Яна. Так, у неї специфічний характер, але вона хороша. Мені так здається… 

Коли Артур йде, я знову берусь за роботу, але вистачає мене ненадовго. У кабінет заходить Алекс, і я одразу ж починаю дратуватись. А йому що треба? Мабуть, також збирається вправляти мені мізки!

– Чому прийшов? – питаю прямо, коли він сідає навпроти мене. 

– Поговорити хочу, – відповідає. – Давай я з Яни розпочну. 

– Я думаю, не варто, – зупиняю його. 

– А я думаю, що варто, – продовжує. – Вчора Яна у коханні мені зізнавалась. Обіцяла кинути тебе, якщо я стану її хлопцем. Їй байдуже на тебе, Дмитре. Вона з тобою через одну просто причину. Знаєш яку? 

– Яку? – я готовий розламати олівець, який тримаю у руці, настільки роздратований. 

– Тому що не хоче віддавати тебе іншій. Ні собі, ні людям, як то кажуть. 

– Навіщо ти розповідаєш мені це? – питаю прямо. 

– Хочу, щоб ти нарешті очі розплющив. Ти нікого не слухаєш і віриш у те, чого немає, – злиться Алекс. – Такими темпами остаточно втратиш Сашу, яка, до речі, кохає тебе по-справжньому. 

– Кохала, – виправляю його. – Саша сказала, що почуттів майже не залишилося.

– Ось бачиш. Не скажу, що це погано, особисто для мене, – продовжує Алекс. – Я готовий спробувати побудувати стосунки з цією дівчиною, якщо вона дозволить. А ти й далі будеш бігати за Яною, яка, в принципі, любить тільки себе. 

– Навіщо тобі чужа дитина? – моє роздратування тільки наростає. План Алекса мені не подобається. 

– Чужих дітей не буває, братику, – хмикає. – Можливо, з часом ми й своїх народимо.

– Досить! Дай Саші спокій! – підводжусь на ноги та вибухаю від злості. 

– Чому? – Алекс також встає. – Зараз ти дієш як Яна. Ні собі, ні людям. Схоже, ви варті одне одного. Дай дівчинці можливість стати щасливою. Це буде, якщо ти будеш далеко. 

Алекс залишає кабінет, а я ніяк не можу заспокоїтись. Яна, Саша… У голові все перемішалося. Мені треба терміново поговорити з Яною, але вона, як зазвичай, не піднімає слухавку. 

Наближається час обіду, тому одягаю піджак і залишаю кабінет. Вирішую поїхати до неї додому і серйозно поговорити. Я ж не сліпий, бачу, як Яна дивиться на Алекса. А що, коли вона дійсно кохає його? Навіщо тоді їй я?

Сідаю в автомобіль, вмикаю кондиціонер і вклинююсь у потік інших автівок. У голові якась порожнеча. Я не знаю, що робити далі. Я так мріяв, що Яна нарешті стане моєю, ми одружимось. Але зараз… немає тієї ейфорії, що була, коли вона погодилась стати моєю дружиною. У мене відчуття, що все йде неправильно. Що я до цього привів. Не знаю, як це виправити, але залишати, як є, також не хочу.

Зупиняю автомобіль на черговому світлофорі й байдужим поглядом розглядаю перехожих. Коли ж серед них знаходжу знайоме обличчя, різко вперед подаюсь.

Саша? Що вона тут робить одна?

Мені починають сигналити інші водії, і я розумію, що треба їхати. Бачу, що Саша попрямувала в парк, і, піддавшись якимось внутрішнім інстинктам, залишаю автомобіль на узбіччі і йду за нею. 

Так, я їхав до Яни. Я не забув про це. Тільки чомусь зараз хочу бути тут. Не знаю, як це пояснити. 

– Сашо! – кличу її, і дівчина різко зупиняється. Повертається до мене обличчям і не приховує свого здивування. На ній той самий одяг, що був зранку, а волосся зібране у хвіст. 

Саша – повна протилежність Яни, але зараз я дивлюсь на неї і погляду відвести не можу… 

– Що ти тут робиш? – здивовано питає. 

– Помітив тебе, коли дорогу переходила, – усміхаюсь. – Чому ти одна? 

– Твоя мама і сестра поїхали додому, а я вирішила прогулятись, – пояснює. – Не люблю сидіти в чотирьох стінах. А ти на обід?