Розділ 13

– Ви помирилися? – з надією питає Даша, а Діма підводиться на ноги та подає мені руку. Не знаю, чи варто її приймати, адже Яна погляду з мене не зводить, але розумію, що сама дала йому шанс, тому… 

Вкладаю пальці у теплу долоню Дмитра і підводжусь на ноги. Руку одразу ж забираю і не знаю, що варто відповідати.

– Ми спробуємо налагодити стосунки. Заради сина, – відповідає за мене Діма.

– А як же я? – злиться Яна. – Досить того, що ти зробив дитину власній помічниці, так тепер будеш соплі їй витирати! Прекрасно!

– Нічого я не буду витирати! – стримано заявляє Мельник. – Не бачу в цьому потреби. Але якщо Саші знадобиться моя допомога – я допоможу. 

– Прекрасно! Просто прекрасно! – Яна на прощання спопеляє мене поглядом і йде, але Діма чомусь її не наздоганяє. Це дивно, але й приємно. Невже він починає розуміти, що Яна його тільки використовує?

– Ну і стерво ця Яна, – бурчить Даша. – Сашо, повернемося в зал? Зараз привезуть торт!

– Ходімо! – на Діму не дивлюсь.

Поки що не знаю, як на нього реагувати. Я дуже сподіваюсь, що він таки буде думати про сина, але Яна… Вона може його шантажувати, або ще щось. Ця дівчина ідеально вміє маніпулювати, і, мабуть, скоро це зробить. 

Ми повертаємось у зал, і через кілька хвилин Даші приносять торт. Вона задуває свічки, і всі плескають в долоні. Мені дають шматочок цієї смакоти, і я просто не можу відірватись від нього. Всі п'ють шампанське, а я торт наминаю. 

Знаходжу місце за столом і сідаю туди. Та не минає і хвилини, як поруч з'являється Алекс. 

– Смачно? – питає з усмішкою. 

– Дуже, – кажу. – Хочеш спробувати? 

– Давай! – киває, а я… не розумію, що робити далі. Та Алекс робить усе сам. Він забирає у мене виделку і набирає нею шматок торта, а тоді кладе собі до рота. Тією ж виделкою, якою їла я! – Дійсно дуже смачно! Принести тобі ще?

– Та ні. Боюсь, що лусну, – усміхаюсь, коли виделка повертається до мене. 

– Не думаю, що тобі загрожує щось подібне. Ти така худенька, – заявляє. – Мініатюрна просто.

– Ну дякую, – це дійсно дуже мило.

– Отже, ви з Дімою помирилися… – не питає – просто констатує факт. 

– Не знаю. Він сказав, що хоче брати участь у житті сина. А хто я така, щоб йому відмовити? – кажу. – Головне, щоб завтра він не змінив своєї думки. Таке може бути, якщо Яна буде істерити. 

– Я не думаю, що між сином і Яною Діма обере її, – говорить Алекс. – Навіть при тому, що кохає її як божевільний. 

– Подивимось, – знизую плечима. – Моє сумління перед ним чисте, а далі нехай він сам вирішує. Принесеш мені ще торта?

– Принесу, – Алекс усміхається і йде, а я дивлюсь йому вслід і вкотре переконуюсь, що він дуже хороший. 

Я більше не бачу Діму на святі й розумію, що, швидше за все, він поїхав до Яни. Не скажу, що мені байдуже, але біль вже не такий сильний, як був з самого початку. Мабуть, я змирилася з тим, що разом нам не бути. Мої почуття практично зникли, і це не може не тішити. Розбите серце ще нікому щастя не принесло. 

Свято закінчується на початку першої ночі, і Даша з Кірою сідають на заднє сидіння, а я спереду, поруч з Алексом. Всю дорогу дівчата підспівують пісням, що лунають з динаміків, а ми з Алексом сміємось. Просто це дуже смішно і весело. 

Повернувшись у свій новий дім, одразу йду в душ, а звідти – у кімнату. Одягаю шорти та широку футболку, в яких люблю спати, але, коли вимикаю світло, розумію, що не можу заснути.

Перед очима той смачний торт, і я навіть смак його відчуваю. Знаю, що залишки привезли додому і поклали в холодильник, тому, не вигадавши нічого кращого, йду на пошуки смакоти. 

У домі тихо, мабуть, усі сплять після свята, а я тихенько крадусь коридором, ступаючи босими ногами по м'якому килимку. Вмикаю на кухні світло і йду до холодильника. Відчиняю його, але не встигаю взяти заповітний шматок, тому що чую за спиною голос Діми.

– І що це ти тут робиш? 

Різко зачиняю дверку і повертаюсь до нього обличчям. Діма стоїть зовсім поруч і не зводить з мене погляду. Але тільки-но відкриваю рота, щоб запитати, що він тут робить, як чоловік піднімає мене на руки та несе незрозуміло куди.

– Ти що робиш? – випалюю розгублено, а тоді Діма садить мене на крісло. 

– Тут підлога холодна, а ти без шкарпеток, – заявляє і чомусь не поспішає відступати. Діма зовсім близько, а я… власним вухам не вірю. Він за мене хвилюється? Хоча ні, не за мене. За нашого сина. Це велика різниця.

– Що ти тут робиш? – питаю, а тоді згадую, що це, взагалі-то, його дім. 

– Вирішив сьогодні тут залишитися, – говорить і нарешті відступає. – А ти що тут робиш так пізно? Пити хотіла? 

Діма йде до холодильника, мабуть, за соком чи водою, але в момент, коли дістає пачку соку, я його зупиняю. 

– Я хотіла шматок торта. Просто він дуже смачний, – випалюю і бачу, як підстрибують від здивування брови Дмитра. Він ставить пачку на стіл і дістає торт з холодильника. Сам відрізає шматок, кладе на тарілку і ставить поруч зі мною. Навіть виделку подає.