Розділ 12

Саша

Яна так просто забирає у Діми конверт, наче для нього інформація, яка там вказана, нічого не означає. Дівчина пробігається очима по тексту, а тоді зминає листок і злісно кидає його в Дмитра. 

– Ти таки спав з нею! – цідить і швидко йде геть. Діма робить крок за нею, мабуть, збирається наздогнати, але батько його зупиняє, схопивши за лікоть. 

– Залишся! Яна зачекає! – серйозно заявляє. – Ти маєш відповідати за свої вчинки. Тепер ти не скажеш, що ця дитина не твоя!

– І чого ти хочеш від мене?! – Діма висмикує свою руку і виглядає дуже злим. – Щоб я покинув Яну та одружився з Сашею? Без почуттів будемо створювати видимість справжньої родини?!

– Досить! – я не хочу слухати все це. – Ніхто не буде змушувати тебе. Я вже говорила і скажу ще раз – ти не заслуговуєш бути батьком моєї дитини. Тому біжи за своєю Яною, от вона щиро тебе кохає. 

Очі Дмитра звужуються від злості, а тоді він розвертається і йде. Я не здивована. Було б дивно, якби він залишився тут… 

– Сашо, все буде добре, – Віталій Павлович кладе свою руку мені на плече й обнадійливо усміхається. – Ти не одна. Я свого онука не залишу.

– Дякую вам, – кажу щиро. 

Ми повертаємось назад у зал, і Віталій Павлович йде до гостей, а я до фуршетного столу, де стоїть Алекс і п'є шампанське маленькими ковтками. Беру в руку склянку соку і роблю ковток. У горлі пересохло з усіма цими переживаннями, але, на щастя, болить не так сильно, як було спочатку. Мабуть, я змирилася. Або ж стала сильнішою. 

– Як ти? Усе добре? – питає Алекс, не зводячи з мене погляду. 

– У мене все чудово, – усміхаюсь. – А в тебе?

– І в мене, – киває. – Ти усміхаєшся. Це хороший знак. 

– З’явився хороший настрій. Сьогодні свято, – знизую плечима.

– Ну тоді... я запрошую тебе на танець, – Алекс подає мені свою руку, а я здивовано на неї витріщаюсь. 

– Ти серйозно? – шепочу. – Ніхто ж не танцює.

– Тоді ми будемо першими, – підморгує мені й сам бере за руку. Його пальці огортають моє зап'ястя, і мені нічого не залишається, як піти за ним. 

Чесно кажучи, мені шалено ніяково, але Алекс такий впевнений зараз. Він зупиняється біля музикантів, які грають на сцені, і огортає мою талію своєю рукою. Син знову штовхається, і погляд Алекса опускається вниз.

– Здається, комусь також не терпиться потанцювати, – шепоче мені на вухо. 

Ми починаємо рухатись, і мені здається, що на нас витріщаються усі. Я бачу Діму з келихом шампанського у руках. Здається, він уже почав святкувати своє батьківство. Тільки от щасливим не виглядає. 

Яна в іншому кінці залу спопеляє нас поглядом і, мабуть, уявляє себе на моєму місці. Все так заплутано і важко одночасно. Я розумію Дмитра в тому плані, що ми як сліпі кошенята, коли закохані. Я ж теж такою була. Віддана дурепа, яка чекала, що принц у неї закохається… 

І що я маю тепер?

Так невчасно згадую поцілунок Дмитра вчора ввечері – і серцебиття пришвидшується. Я досі не можу зрозуміти, навіщо він це зробив. Хіба можна цілувати дівчину, якщо кохаєш іншу? А може, це не кохання зовсім? Дивна прив'язаність, яка потроху переростає у хворобу. 

– Про що думаєш? – Алекс нахиляється до мого вуха і шепоче тихо. Піднімаю на нього очі та розумію, що він дуже близько. 

– У мене багато тем для роздумів, – кажу.

– Назви хоча б одну, – усміхається.

– Мені цікаво, чому ти такий хороший, – кажу, не замислюючись. 

– Я не з усіма такий, Сашо. Просто я бачу, що ти добра та щира, а це дорого коштує в нас час, – відповідає. 

Алек піднімає руку і тягнеться до мого обличчя. Він заправляє мені за вухо пасмо волосся і наче ненароком торкається шкірою долоні моєї щоки. 

– Алексе, – несподівано поруч з нами з'являється Яна, і вся магічність моменту розвіюється. – Можна вкрасти тебе на кілька хвилин? 

– Яно, взагалі-то, ми з Сашею… – невдоволено розпочинає Алекс, але я його перебиваю. 

– Усе гаразд. Мені якраз треба відійти, – відступаю на крок, а тоді відвертаюся і йду в бік коридору. 

Чесно кажучи, хочу вийти на свіже повітря. У ресторані трохи задушливо і багато людей. 

Доволі швидко знаходжу терасу, з якої відкривається чудовий краєвид на парк. Тут чисте повітря і доволі прохолодно. От так і сиділа б тут усе свято. 

Тільки от не минає і хвилини, як поруч зі мною на стілець сідає… Діма. Не розумію, чого йому треба. Знову прийшов сипати своїми аргументами, яка я погана? Як же мені набридло все це.

– Чому ти одразу не сказала мені, що вагітна? – питає начебто спокійно. – Чому тільки зараз повернулася?

– Я збиралась, але дещо сталося і… в мене не було на це часу, – відповідаю, розглядаючи свої руки. 

– Що таке могло статись, що ти шість місяців мовчала? Зрозумій, це дуже підозріло, Сашо, – Діма не зводить з мене погляду. 

– Я дізналася, що вагітна, тільки через два місяці. Мій тато сильно захворів, і я постійно була поруч з ним. Потім він помер, і мені довелося розбиратися з боргами. Продати дім і все, що у нас було.