Розділ 11

Думаю недовго. Всього декілька секунд. Роблю ще крок, а тоді обережно піднімаю Сашу на руки. Дивно, але вона на пушинку схожа. Взагалі не важка. Пригортаю її до себе і роблю перші кроки в будинок. Встигаю тільки поріг переступити, коли бачу Алекса з пледом у руках. Здається, я вчасно прийшов і першим врятував Сашу.

– Що ти робиш? – питає невдоволено. 

– У кімнату її несу. Хіба не видно? – питаю і збираюсь його обійти, але несподівано Алекс хапає мене за руку вище ліктя. – Хочеш щось сказати?

– Саша – не іграшка. Якщо не готовий відповідати за свої вчинки – просто тримайся від неї якомога далі, – цідить.

– Не тобі вчити мене жити, – відповідаю у такому ж тоні. – Руку відпусти. 

Алекс відпускає і похмуро дивиться мені вслід. Я ж несу Сашу у кімнату, але коли починаю обережно опускати на ліжко, вона прокидається.

Наші погляди зустрічаються в той момент, коли я збираюсь її відпустити. Саша сонно не мене витріщається і не може зрозуміти, звідки я звалився.

Ну а я як ідіот витріщаюсь на її губи, курносий ніс, карі очі й, недовго думаючи, накриваю її уста своїми. Намагаюсь проникнути в рота, але Саша не дозволяє. В якийсь момент починає відштовхувати, а тоді б'є долонею по обличчю. Саме це мене і зупиняє. 

– Ти покидьок! – цідить мені в обличчя і, мабуть, має рацію. Я бачу сльози в куточках її очей і розумію, що зробив чергову помилку. Навіщо я її поцілував?

– Пробач! – відступаю від неї та потираю щоку, по якій ця дівчина врізала двічі за день. 

– Вали звідси! – цідить і сідає. – Я не хочу тебе бачити! 

– Що тут відбувається?! – двері відчиняються, і в кімнату заходить Алекс. Мене дратує його поява. Не розумію, чому він постійно поруч з Сашею. 

– Алексе, забери його звідси! – Саша плаче і навіть не намагається приховати сліз. Мабуть, їй боляче через те, що я намагався її поцілувати. Спочатку образив, а тепер як мудак якийсь накинувся з поцілунками. 

Я сам не розумію, що це таке було. Чому мені захотілось її поцілувати? Я ж Яну кохаю! Хіба ні?!

– Я сам піду! – випалюю, коли Алекс наближається, і швидко залишаю кімнату. 

Дарма я приїхав сюди. Не розумію, навіщо це зробив. Мабуть, варто додому повернутися і завалитись спати.

Йду до виходу, але залишити будинок не встигаю. У коридорі з'являється батько, і я розумію, що він тут не просто так. Мабуть, почув, що син додому завітав. 

– Що ти тут робив? – питає стримано.

– Приїхав додому. Чи це заборонено? – намагаюсь стримувати роздратування, але виходить так собі. 

– Ні, не заборонено, – відповідає. – Але ти п'яний і йдеш з кімнати Саші. Дмитре, дівчині не можна хвилюватися, а ти…

– Може, досить, га? – таки випалюю, не впоравшись з емоціями. – Я сам усе розумію! Не треба поводитись зі мною як з маленьким хлопчиком! 

– Але ж ти сам до цього доводиш! – гиркає тато. – Наробив помилок і не хочеш цього визнавати! 

– Я краще піду. Не хочу сваритись, – ціджу і, не прощаючись, йду до виходу. На годиннику практично північ, і не факт, що у мене вийде викликати таксі. 

Дістаю телефон і намагаюсь його увімкнути, але нічого не виходить. Батарея сіла. Отже, у мене два виходи: йти у місто пішки, сподіваючись, що хтось мене підбере, або ж повертатись назад у дім. 

Я обираю другий варіант, але йду не в дім, а на терасу, де недавно спала Саша. Сідаю в те саме крісло і заплющую очі. Сильно хочу спати, але не впевнений, що зможу зробити це тут. 

Кілька хвилин просто лежу, прислухаючись до кожного звуку, а тоді починаю засинати. У голові жодних думок. Пусто. Хочу якось розібратися з усім, але вирішую відкласти це на завтра. За одну ніч точно нічого не зміниться, хіба що на землю впаде метеорит і вагітність Саші більше не буде темою номер один у моєму домі.

Прокидаюсь різко і не можу зрозуміти, де перебуваю. Я все ще на вулиці й мені доволі холодно. На годиннику шоста ранку і мені варто зайти в будинок. Тільки я не хочу знову зіштовхнутися з батьком чи з тією ж Сашею.

Йду на кухню і прошу телефон у домогосподарки. Викликаю таксі та залишаю територію. Треба додому. Прийму душ, переодягнусь і поїду на день народження до Даші. Чесно кажучи, немає жодного бажання святкувати, але ж це моя сестра і я маю бути поруч. 

Вдома мені стає значно краще. Приймаю душ, п'ю пігулку проти головного болю і заряджаю телефон. Святкування буде відбуватись у ресторані й на нього зберуться всі наші близькі родичі. Чесно кажучи, я хотів би піти туди з Яною, адже вона моя наречена, але телефонувати їй не буду. 

Коли починає дзвонити мій телефон, трохи дивуюсь, коли бачу на екрані її номер. Яна дуже рідко телефонує першою. Можна сказати, що практично ніколи. Не розумію, що змінилось цього разу.

– Слухаю! – відповідаю і сідаю за стіл. 

– Привіт, Дімочко! – муркоче Яна. – Послухай, я хочу вибачитись за те, що сказала вчора. Це все були емоції. Просто я не готова втрачати тебе, розумієш? 

– Розумію, – видихаю. – Я теж був занадто емоційним. Пробач.