Розділ 9

Алекс так само легко залишає мій особистий простір, як проник у нього. Він знову рушає, а я не можу зробити вдих. Цей чоловік мене лякає. Але лякає не в поганому сенсі цього слова. Я просто не розумію, як можна боятися власних бажань. Можливо, річ у тім, що кілька місяців я була зовсім сама? 

Ніякої підтримки та відчуття повного безсилля. 

А тут цей практично незнайомий чоловік торкається мого живота – і всередині все перевертається. Я б дуже хотіла, щоб на його місці був Діма, але… Дмитро зараз з Яною.

Коли автомобіль зупиняється на стоянці біля набережної, Алекс просить дочекатися, коли він допоможе мені вийти. Спостерігаю за тим, як чоловік обходить автомобіль, відчиняє двері з мого боку і подає свою руку. Приймаю її й дуже хочу нормально опуститися на землю, але в якийсь момент перечіплююсь ногою за щось і практично падаю в обійми Алекса.

– Усе добре? – чую його голос біля вуха і розумію, що ми надто близько одне до одного.

– Так, – кажу. – Можеш відпускати. 

Алекс робить це, і я відчуваю землю під ногами. Даша мені усміхається, наче нічого страшного не сталося, а от її брат спопеляє мене злим поглядом. Діма стоїть біля свого автомобіля, сховавши руки в кишені штанів, і випромінює повне небажання перебувати тут. Зате Яна щаслива як ніколи. Вона наче на подіумі крокує до нас, а я поруч з нею почуваюсь повним непорозумінням. 

– Прогуляємось? – Даша бере мене за руку, і ми разом йдемо вздовж берега. Алекс з Кірою позаду нас, а Діма з Яною – останні. Чесно кажучи, мені подобається прогулянка. Свіже повітря, чудова погода. Ще б Діми тут не було – і можна сказати, що це дуже хороший день. 

– Зайдімо в кафе, – пропонує Кіра хвилин через двадцять. – Я трохи втомилася.

– Чудова ідея, – підтримує її Даша. 

А от я не хочу в кафе. І не тому, що не втомилась. Ноги трохи болять. Просто я не взяла з собою грошей, а просити Дашу заплатити за мене буде дуже соромно. 

– Усе гаразд? – питає Алекс, коли всі сідають, а він відсуває для мене стілець.

– Так, усе добре, – сідаю й опиняюсь якраз навпроти Діми. Наші погляди знову зустрічаються – і неприємні мурахи бігають тілом. 

Поки всі роблять замовлення, я переглядаю меню і почуваюсь страшенно ніяково. Та ще гірше стає, коли до нас підходить офіціант, щоб взяти замовлення. 

– Сашо, а ти що будеш? Обрала? – питає Даша.

– Нічого, – кажу і відчуваю, як горить обличчя. Ще й Діма погляду з мене не зводить. – Я нічого не хочу. 

– Дівчині безалкогольний коктейль. Бажано щось вітамінне, – відповідає за мене Алекс і, коли переводжу погляд на нього, підморгує мені. 

– Я ж сказала… – починаю, але він мене зупиняє, схилившись до вуха. 

– Можеш не дякувати, – усміхається. 

Я помічаю, що тепер не тільки Діма свердлить мене злим поглядом. Яна також не виглядає щасливою і, швидше за все, ревнує мене до Алекса. Знаю, що подібні думки схожі на дурню, але якийсь сенс у них є. 

Коли нам приносять замовлення, невпевнено роблю ковток свого напою і розумію, що він дуже смачний та освіжаючий. Поки Даша з Кірою переглядають щось у телефоні однієї з них, я залишаюсь з Алексом. На Діму взагалі намагаюсь не дивитися. 

– Смачно? – питає Алекс і робить ковток свого холодного лате. 

– Дуже. Дякую тобі, – кажу абсолютно щиро. 

– Алексе, ти тільки не забувай, що ця дівчина вагітна. Невже тобі потрібні чужі діти? – заявляє Яна, а мені так неприємно стає. Я чекала чогось подібного від неї, але все ж сподівалась, що у цієї дівчини є хоча б трохи сумління. Виявляється, що немає… 

– Яно, ніколи не сумнівався, що у тебе немає ні грама такту, – спокійно відповідає Алекс, а Даша голосно хмикає. 

– Я просто хочу вберегти тебе від проблем, – цідить Яна. – Спочатку Сашуля хотіла повісити свою дитину на Діму, а коли зрозуміла, що з ним їй нічого не світить – перейшла на тебе.

– Яно, досить! – гиркає Діма, а я… дивуюсь. Не думала, що він коли-небудь зможе підняти на неї голос. 

– Пробачте, мені треба вийти, – відчуваю, що ось-ось знову буду плакати. Мене ображають слова цієї дівчини. Те, що вона гарна і багата, не дає їй права ображати інших людей. 

Шкода, що в мені немає сил протистояти їй. Ненавиджу себе за це, але нічого не можу зробити. 

Швидко залишаю кафе, і тільки на вулиці вдається вдихнути на повні груди. Мені боляче і неприємно. Я не заслуговую такого ставлення. Але найгірше навіть не це. Найгірше те, що чоловік, якого я кохала протягом не одного року, так спокійно слухає все це і захищає не мене, а її – дівчину, яка ніколи його не кохала і, мабуть, не покохає. 

– Як ти? – дуже швидко до мене виходить Алекс, а я навіть не дивуюсь. Було б дивно, якби це був Діма. – Не слухай її, Сашо. Яна тільки те й вміє, що плюватись отрутою. 

– На тебе її чари не діють? – питаю і швидко витираю сльози. Не хочу, щоб він бачив мене такою. 

– Зовсім, – усміхається. – Послухай. Я маю повернутись, щоб оплатити наші замовлення. Почекай кілька хвилин, добре? Прогуляємось берегом.