Розділ 7

Саша

Дорога назад у дім батьків Дмитра вже не здається мені такою довгою. Я щаслива, що з сином усе добре. Сама процедура взяття матеріалу не дуже приємна, але терпима. У мене беруть зразок навколоплідних вод і таким чином ніяк не впливають на здоров'я мого сина.  А найголовніше те, що результат буде через два дні. За швидкість довелося доплатити, та мені здається, що для батьків Діми це не проблема.

– Сашо, ти можеш відпочити. Мабуть, перехвилювалася сьогодні, – Олена проводить мене у кімнату і чомусь не поспішає йти. 

– Є трохи. Добре, що син в порядку. Я найбільше за нього хвилювалася, – відповідаю. 

– Тобі вдалося поговорити з Дмитром? Він змінив своє ставлення до тебе і дитини? – питає трохи невпевнено. 

– Та ні, – відповідаю. Розумію, що саме це хвилює її найбільше. – Діма не хоче визнавати цю дитину. Певною мірою я його розумію. Все пішло шкереберть після тієї ночі й всі його плани зруйнувалися.

– Досить уже його вигороджувати, – хмуриться жінка. – Діма дорослий чоловік. Хотів він цього чи ні – за свої вчинки треба відповідати!

– У мене таке відчуття, що це я ваша рідня, а не він, – кажу тихо. – Я не хочу, щоб ви сварились через мене. 

– Це не через тебе, Сашо. Це через вчинки, за які дорослий чоловік не хоче відповідати, – твердо заявляє Олена. – Відпочивай. Якщо зголоднієш, Марія тебе нагодує. 

Мама Дмитра залишає кімнату, а я лягаю поверх покривала і накриваю живіт рукою. Так важко тут знаходитись. Та ще важче кожного разу бачити Дмитра і вдавати, що він мене не цікавить. 

Цікавить. Ще і як. Знаю, що ідіотка, але продовжую його кохати. Навіть після того, як він відмовився від нашого сина. Можливо, це просто ілюзія. Я створила собі образ ідеального Дмитра Мельника і не хочу бачити, що зовсім він не ідеальний. 

На якийсь час просто засинаю, і сниться мені мій син… Маленький темноволосий промінчик сонечка, який бігає по траві та голосно сміється.

Прокидаюсь у чудовому настрої. Таке відчуття, що син додав мені сил і я готова рухатись далі. Переодягаюсь у джинси та широку футболку, а волосся заплітаю у косу. Зовсім скоро вечеря, тому голодною я не залишусь. 

У вітальні зустрічаю Олену та Дашу. Вони щось обговорюють, а коли бачать мене, обидві усміхаються.

– Відпочила? – питає Олена.

– Так. Мені значно краще, – відповідаю і сідаю на диван поруч з жінкою.

– А ми тут обговорюємо моє двадцятип'ятиріччя, – пояснює Даша. – Я хочу святкувати його за містом, а мама наполягає на ресторані. Ти як думаєш, де буде краще? 

– Не знаю, – знизую плечима. – Усе залежить від компанії, яка буде. Якщо це молодь – за містом чудово. Але якщо дорослі люди, то краще ресторан.

– А я тобі говорила! – випалює Олена. – Отже, таки ресторан! Гостей буде багато. Мій брат з сім'єю з Америки прилітає. 

– А коли у тебе день народження? – питаю. Було б добре купити Даші якийсь подарунок. Ця дівчина дуже хороша. 

– Післязавтра, – відповідає. – А завтра прилітають родичі. 

– Про що говорите? – питає Віталій Павлович, з'явившись на порозі. Він щойно повернувся з роботи й виглядає трохи втомленим. Цілує спочатку Олену, а тоді обіймає Дашу. 

Мені так подобається спостерігати за цими людьми. Це просто ідеальна родина, якої у мене ніколи не було. 

– Вечеря готова, – у вітальню заходить та сама куховарка Марія і запрошує нас усіх за стіл. 

Лише коли бачу багато різноманітних страв, розумію, що дуже сильно зголодніла. Настрій чудовий, і апетит також. Та коли тягнусь до першої страви, щоб накласти собі в тарілку, чую, як гримають вхідні двері, і різко завмираю.

– Кого там принесло? – хмуриться Даша, а коли бачить гостей… хмуриться ще більше. 

– Добрий вечір усім! – широко усміхається Яна своїми ідеально рівними зубами. – Ми з Дімою вирішили приєднатися до вас. Ви ж не проти?

Сам Дмитро таким щасливим не виглядає, а коли наші погляди зустрічаються, він відвертається першим.

– Та ні, – видно, що Олена розгублена, але тримається. Просить Марію поставити ще тарілки, і Яна сідає просто навпроти мене. 

Я одразу помічаю обручку у неї на пальці – і всередині все обривається…

– А ми до вас з новинами! – випалює. – Сьогодні Діма зробив мені пропозицію стати його дружиною, і я погодилася!

Яна усім демонструє свою руку, а я… чомусь на Діму витріщаюсь. 

– Круто! – бурчить Даша зовсім не радісно. Олена так взагалі мовчить, а от Віталій Павлович до білих кісточок стискає у руках виделку. 

– І це все? Більше привітань не буде? – вдає, що засмутилася Яна. – Сашенько, не привітаєш нас?

– Яно! – невдоволено випалює Дмитро, а я вчиняю як боягузка. Розумію, що дарма. Не варто показувати свою слабкість нікому. Але якби ж це було так просто… 

– Пробачте, але мені треба… – не договоривши, встаю з-за столу і просто залишаю кімнату, ковтаючи гіркі сльози. 

Я ж знала, що рано чи пізно це станеться, але і подумати не могла, що стану свідком цього.