Розділ 4

Млинець потрапляє не туди, і я починаю кашляти. Куховарка одразу ж ставить поруч зі мною склянку з водою, і я п'ю великими ковтками. Даша не зводить з мене погляду, мабуть, чекає пояснень, а я не знаю і, швидше за все, просто не хочу вкотре говорити одне й те ж.

На щастя, ситуацію рятує мама Дмитра, яка так вчасно повертається.

– Мамо, що все це означає? – кричить Даша. – Ця дівчина вагітна від тата?

– Не говори дурниць, – хмуриться Олена. – Батько цієї дитини – Дмитро.

– Що? – Даша ще раз розглядає мій живіт, наче таким чином хоче перевірити, чи дійсно дитина від її брата. – Як таке можливо? Він же Яну кохає!

– Що сталося, те сталося, – зітхає жінка. – Сашо, ти їж. Потім поговоримо.

Олена знову нас залишає, а от Даша нікуди не йде. Сідає навпроти мене, і від злості не залишається й сліду. Їй цікаво, як таке могло статися, а я не хочу вдаватися у подробиці. 

– Діма знає про дитину? – питає зацікавлено. 

– Так, – кажу. – Він її не хоче. У нього є наречена і він збирається з нею одружитися. 

– Капець! – випалює Даша. – Уявляю вираз обличчя Яни, коли вона про тебе дізнається! Може, нарешті дасть спокій моєму брату!

– Ти не хочеш, щоб вони були разом? – тепер моя черга дивуватися. 

– Звісно, ні! – бурчить. – Діма як зачарований бігає за нею, а Яна цим користується! Вона його не кохає, тому так, я проти. 

Нічого собі! Такого я явно не очікувала. Просто знаю, що в таких родинах навіть радіють, коли одружуються діти одного кола. Яна – ідеальна наречена для Діми. Їх батьки дружать і мають багато спільного. Та, мабуть, вони не на матеріальну вигоду дивляться, а на ставлення Яни до їхнього сина. А воно таке собі, якщо чесно. 

Після ситного сніданку почуваюсь значно краще. Розумію, що попереду ще одна важка розмова, адже батьки Діми не залишать усе це просто так. Я дуже сподіваюсь, що вони мене не проженуть, але якщо це станеться – маю бути готовою. 

Все-таки це не їхні проблеми. Тут Дімі варто напружитись, а він позбувся мене і радіє. 

– Сашо, ходімо в кабінет, – говорить Олена, з'явившись на порозі кухні. 

– Йду, – піднімаюсь з крісла і збираю посуд зі столу. 

– Не роби цього. У нас є для цього прислуга, – не зводить з мене погляду жінка. 

– Але ж мені не важко, – складаю все на стільницю і звертаюсь до куховарки. – Дякую вам. Усе було смачно. 

Даша якось неоднозначно усміхається, а я вдихаю більше повітря і йду за Оленою у бік кабінету. Мені страшно, тому що попереду знову невідомість. Я ніколи не думала, що потраплю в ось таку ситуацію, коли нічого не залежить від мене. Це дуже неприємне відчуття, і я не знаю, що з усім цим робити. 

Найгірше те, що думати треба не лише про себе, але й про свого ненародженого сина. Я не маю, що йому дати, і цей факт лякає до божевілля. 

– Проходь, Сашо. Сідай! – Віталій Павлович сидить за своїм робочим столом і вказує мені на крісло навпроти нього. Роблю, як він говорить, а мама Діми сідає поруч, на сусіднє крісло. – Сашо, ми з дружиною порадилися і готові озвучити тобі свою думку. 

– Я вас слухаю, – голос тремтить, і я нічого не можу з цим зробити. 

– Ми маємо переконатися у тому, що дитина, яку ти носиш, дійсно від нашого сина, – розпочинає, а я затамовую подих. – Ти маєш розуміти, що для нас це принципово. 

– Я розумію, – кажу.

– Добре, – киває. – Тоді я продовжу. Поки ми будемо чекати на результати, ти можеш жити у цьому домі як наша гостя. Якщо підтвердиться, що дитина Дмитра, ти й надалі можеш залишитись тут. Наш онук має бути забезпечений усім найкращим. Якщо ж дитина не Дмитра, ти сама маєш розуміти…

– Я розумію, – знову повторююсь. – Дякую за те, що ви такі хороші. Чесно кажучи, я не очікувала. 

– Ти думала, що ми викинемо тебе за поріг? – дивується Олена. – Навіть якщо ця дитина не Дмитра, не можна так вчиняти. 

– Але ж ваш син так вчинив, – кажу. – Хоча він точно знає, що дитина його. 

Батьки Діми мовчки переглядаються і, мабуть, мають, що сказати, але стримуються. 

– Ходімо, я покажу тобі кімнату, – Олена підводиться на ноги, але моє запитання зупиняє її. 

– А як же Діма? Він не зрадіє, що я тут. 

– За це можеш не хвилюватися, – відповідає Віталій Павлович. – Думай про дитину. Зараз це найважливіше. 

Мабуть, він має рацію, але я не можу не думати про Дмитра. Він розізлиться. А коли про мене дізнається ще й Яна – розізлиться ще більше.

Олена проводить мене в кімнату на першому поверсі. Тут доволі мило і є все необхідне для життя. Почуваюсь дуже ніяково поруч з цією жінкою і не знаю, чого чекати наступної миті. Вона абсолютно не схожа на зарозумілу багатійку. Навпаки, чимось Олена схожа на мою маму. Така ж хороша і очі в небі блакитні та випромінюють тепло. 

– Ти нагадуєш мене злякану мишку, – усміхається. – Не варто боятися. Якщо ти чесна з нами, я обіцяю допомагати тобі і дитині. А Діма… У нього своя голова на плечах є. Хоча… – її погляд опускається на мій живіт – і жінка якось приречено зітхає. – Я починаю у цьому сумніватися.