Розділ 3

Саша

Як я могла заснути?! У квартирі Діми, коли він пішов у душ! Дивно, що мене не розбудив. Навпаки, ще й пледом накрив. 

Тихенько, навшпиньки, йду на кухню і беру в руки чашку. Вмикаю чайник і чекаю, коли вода закипить. Чесно кажучи, дуже хочу їсти, але шукати щось у холодильнику чоловіка не наважуюсь. От вип'ю чаю і поїду. Кудись. 

Чайник закипає, і тільки-но збираюсь насипати в чашку заварки, як та випадає з моїх рук і розбивається об плитку на підлозі. Розумію, що ці звуки можуть розбудити Діму, і присідаю, щоб забрати уламки. 

Діма таки з'являється, а мені так соромно стає. Таке відчуття, наче я – причина всіх його бід. Але якщо подумати логічно, то ми обоє винні у тому, що зараз я вагітна його сином. 

Діма поводиться стримано і не дозволяє збирати залишки чашки. Коли ж у двері хтось дзвонить, ми обоє напружуємося. Мельник явно не готовий до того, що хтось може мене побачити. І знову злиться…

Коли чую голос його батька, розумію, що ховатись немає сенсу. Можливо, я помилку зараз зроблю, але варто дати знати, що я тут, та ще й вагітна його онуком. 

– Доброго ранку, Віталію Павловичу! – зніяковіло кажу.

– Доброго, Сашо, – відповідає і переводить погляд на мене. – Дмитре, ти можеш щось мені пояснити? Що тут робить твоя колишня секретарка? 

– Вона… – Діма намагається підібрати слова, а я не знаю, чи варто втручатися. Все-таки це і його відповідальність. – Саша вагітна.

– Та я бачу, – Віталій Павлович торкається поглядом мого живота і, здається, починає щось розуміти. Хмуриться ще більше і знову переводить погляд на сина. – Зажди! Вона що, від тебе вагітна?!

– Я не впевнений, – бурчить Діма. 

– Це як? – злиться його батько. – Сашо, може, ти краще поясниш? 

– Я вагітна від вашого сина, – кажу твердо. – У мене не було можливості повернутися раніше, та й не знала я, чи варто.

– Чому ж зараз повернулася? – цідить Діма. 

– Пригальмуй! – зупиняє його батько. – Сашо, ти правду говориш? Ми ж перевіримо, чи дійсно ця дитина наша.

– Розумію. У мене немає причин брехати, – кажу. 

Віталій Павлович проводить рукою по обличчю і, здається, досі не вірить, що це реально. Діма тим часом стискає руки в кулаки й, мабуть, хоче, щоб усе це якнайшвидше закінчилося. 

– Що ти збираєшся робити? Ми не можемо це так залишити, – Віталій Павлович звертається до сина. 

– Нічого, – бурчить Діма. – Я цього не хотів. Я, взагалі-то, Яну кохаю і хочу зробити їй пропозицію. 

– А як же Саша? Якщо ця дитина твоя…

– Я буду допомагати фінансово, – випалює. – Ти ж цього хочеш, Сашо? Заради грошей повернулася?

А це вже неприємно. Дуже шкода, що за стільки часу Діма так і не зрозумів, що для мене гроші не мають великого значення. 

– Я краще піду. Пробачте, що додала вам проблем, – хапаю свою сумку і, не прощаючись, залишаю квартиру. 

Ніхто мене не наздоганяє. Мабуть, це на краще. Дарма я повернулася. Ніхто не зрадів від новини, що скоро у мене буде дитина. Правильно. Навіщо їм радіти? Дитина-то моя, а Діма будь-яким способом буде доводити, що жодного стосунку до неї немає. 

Добре, що дощ припинився і можна не викликати таксі, а пройтись пішки. Все одно я не знаю, куди їхати, то яка різниця, у який бік піти?

Забираю на охороні свою сумку з речами і йду вздовж дороги, оминаючи калюжі. 

Всередині якась порожнеча і безвихідь. Я уявлення не маю, як бути далі. Повернутися у рідне містечко, де мене ніхто не чекає? Не варіант. Залишитись тут і орендувати якесь житло? Мабуть, це мій єдиний вихід. 

Так глибоко поринаю у власні роздуми, що не одразу помічаю, як на узбіччі зупиняється чорний блискучий Mercedes. Гримають двері, і мене кличе… тато Діми!

– Сашо, зачекай! 

Завмираю і розгублено витріщаюся на чоловіка. Уявлення не маю, навіщо він мене наздогнав. Мабуть, також буде гроші пропонувати, щоб я зникла з життя його сина.

– Ви щось хотіли? – питаю збентежено.

– Хотів, – хмикає якось нервово. – Я хочу, щоб ти поїхала зі мною.

– Куди? – такого я точно не очікувала, тому і дивуюсь. 

– До мене. Треба вигадати, як бути далі, – відповідає. – Якщо ти вагітна від Дмитра, я не дозволю тобі просто піти.

– Але він не хоче цієї дитини, – шепочу.

 – Діма ще сам не знає, чого хоче, – бурчить Віталій Павлович. – Не сприймай його слова серйозно. Їдемо. Я обіцяю, що допоможу тобі. 

Я можу відмовитись і увімкнути свою гордість. Але якщо подумати – мені нікуди йти. Не знаю, якою буде реакція матері Дмитра, але вона також має право знати. 

В принципі, я можу піти будь-якої миті. А якщо відмовлюсь зараз, ніхто вдруге просити мене не стане. То що обрати? Погодитися, чи піти геть з гордо піднятою головою?

І я залишаюсь… Можливо, це чергова моя помилка, але зараз це єдиний вихід для мене. Мати гордість – це, звісно, важливо, але зараз мені не про свої почуття треба думати, а про дитину, яка залишилася без даху над головою.