Розділ 2

Діма

Зупиняю автомобіль на світлофорі й, поки чекаю на зелене світло, дістаю з кишені коробку. Відкриваю її та розглядаю перстень, який купив тільки вчора. Сьогодні я збираюсь зробити Яні пропозицію. Довго планував, як це буде, і обрав саме цей вечір. 

Сьогодні день народження у мого батька і на святкуванні буде дуже багато людей. В тому числі батьки Яни та вона сама. Ми зустрічаємось зовсім недовго, але добивався я її кілька років. Не хочу кожного разу хвилюватися, що вона знайде собі іншого. Одружимось – і нікуди вона від мене не дінеться. 

Єдине, що не дає мені спокою – це моя колишня секретарка. Хто б міг подумати, що та єдина спільна ніч могла принести ось такі наслідки. Ми переспали, коли я був повністю неадекватним. Можна було здогадатися, що вона з’явиться практично через пів року і заявить, що вагітна. 

Але ж я не ідіот! Треба було дати їй трохи грошей, щоб повернулася у своє село, чи звідки вона там, і не заважала мені будувати своє щастя з Яною. Сподіваюся, що Саша все зрозуміла з першого разу і звалить геть. Якщо ж ні – доведеться заплатити. 

Вже на під'їзді до ресторану починає накрапати дощ. Доводиться практично бігти до входу, щоб не намокнути. Всередині яблуку ніде впасти, стільки гостей прибуло.

– Ти чого так довго? – невдоволено питає моя молодша сестра Даша і цілує у щоку. 

– Затримався трохи, – кажу і шукаю поглядом Яну. Її батьків бачу, а от її – ні.

– Не напружуйся так, – говорить Даша. – Яни тут немає. 

– Чому? – дивуюсь.

– А це ти у неї запитай. Вона ж твоя дівчина, але звітувати перед тобою не поспішає. 

Не знаю чому, але Даша не любить Яну. Вона постійно торочить мені, що я вартий кращого. Не хочу сваритись з сестрою, тому просто мовчу, коли тема заходить про це. 

– Вітаю, тату! – міцно обіймаю батька, коли вони з мамою наближаються до нас. 

– Дякую, синку! Я вже думав, що ти не приїдеш, – усміхається іменинник.

– Як ти, любий? Усе добре? – питає мама.

– Усе чудово, – кажу, і чомусь в пам'яті спливає картинка вагітної Саші на порозі моєї квартири. – Ви Яни не бачили? 

– Її мама говорила, що Яна не зможе сьогодні прийти. У неї якась надважлива зустріч сьогодні, – відповідає мама. – Вона що, тобі не сказала?

– А вона перед ним не звітує, мамо! – втручається Даша.

– Я скоро повернусь, – ціджу сердито і, розвернувшись, йду на терасу ресторану. Дістаю телефон і набираю номер Яни. Навіть не дивуюсь, коли автоматичний голос говорить мені про те, що зв'язку з нею немає. 

Дощ барабанить по накриттю, а мені кортить щось розбити. Всі мої плани пішли шкереберть, тому що у Яни є свої, і розповідати мені про них вона не збирається. 

– Ти чого тут? – чую знайомий голос за спиною і, коли розвертаюся, бачу свого друга Артура. Тиснемо один одному руки та сідаємо за стіл. – Яну чекаєш?

– Вона не прийде, – ціджу.

– Оу… А як же освідчення? – хмуриться. – Ти так цього чекав.

– Зроблю його іншим разом, – відповідаю. – Сьогодні все проти мене. Жахливий вечір.

– Ти про що? – дивується друг. 

– Пам'ятаєш Сашу? Мою секретарку, – питаю, а Артур усміхається. 

– Ту, з якою ти переспав? Звісно, – хмикає, а я кривлюсь. – Вона що, повернулася?

– Не просто повернулася, – зітхаю. – Вона вагітна. Каже, що від мене.

– Ого, – Артур явно шокований, і я його розумію. – І що ти зробив? Тільки не говори, що вигнав її! Дівчинка-то кохала тебе! Такою відданою була!

Здається, дарма я Артуру розповів. Він на її боці зараз… 

– Звісно, вигнав! – ціджу. – А що я мав робити? З'явилася через пів року з отаким животом! Точно чекала, щоб не можна було аборт зробити! 

– Ти точно зараз про ту саму Сашу говориш? – хмуриться Артур. – Вона хороша дівчинка, Дімо. Якщо не з'являлась стільки часу, мабуть, були причини. 

– Так, я краще додому поїду, – встаю з крісла, і саме в цей час небо розсікає блискавка, а тоді б'є грім. Навіть погода повністю відповідає моєму настрою. Дуже сподіваюся, що хоча б завтрашній день принесе мені щось хороше.

Батьки не задоволені тим, що я вирішив поїхати додому, але стримати мене не можуть. Все-таки я не маленький хлопчик уже. 

Дорога додому займає вдвічі більше часу, тому що десь попереду аварія і тягучка така, що й до ранку можна в ній простояти. Роздратування тільки наростає, тому вистукую якусь незрозумілу мелодію пальцями по керму і рахую секунди. 

Дощ настільки сильний, що двірники заледве встигають боротися з патьоками води. Коли ж нарешті залишаю автівку біля під'їзду і йду до дверей, моїм очам відкривається неочікувана картина.

Саша досі тут. Стоїть під навісом, обіймає себе руками й трясеться вся. Бачу її – і таке роздратування накриває. Ну чого вона не дає мені спокою?! 

– Ти що тут робиш? – гиркаю так, що вона підстрибує від переляку. Розумію, що треба тримати себе в руках, адже вона вагітна. Можливо, навіть моєю дитиною…