Розділ 1

Піднімаюсь ліфтом на шістнадцятий поверх новенької багатоповерхівки й не можу відвести погляду від табло, на якому дуже швидко змінюється нумерація. Всього кілька поверхів віддаляє мене від того, хто одного разу розбив мені серце. Я дуже сподівалася, що ми більше ніколи не побачимось, але сьогодні сама до нього прийшла… 

Мені заледве вдалося вмовити охорону, щоб мене пропустили на територію цього житлового комплексу. На щастя, чоловіки зжалилися наді мною і дали можливість поговорити з… батьком моєї дитини. 

Син штовхається доволі сильно, тому накриваю живіт спітнілою долонею, таким чином намагаючись його заспокоїти. Виходить не дуже. Мабуть, моє хвилювання і йому передається. 

Виходжу на сходову клітку і бачу, що на поверсі тільки двоє дверей. Добре, що я знаю потрібний номер квартири та наближаюсь до неї. Не даю собі можливості передумати й натискаю кнопку дзвінка. Подумки відраховую секунди до того, як двері відчиняться і я побачу його – батька моєї дитини. Минає занадто багато часу, і я втрачаю надію на те, що Діма зараз вдома. Все-таки вечір і він може бути на побаченні… 

Подібні думки завдають мені болю, але я не можу думати, що все мине добре. Діма не зрадіє – і це факт. Цієї дитини ні я, ні він не планували. Але вона є, і треба щось вирішувати. 

Коли в замку повертається ключ, я забуваю, як дихати. Стою як ідіотка, очима кліпаю і розумію, що зараз станеться вибух. Хай там як, я маю це зробити. Діма має знати про дитину, а я все ще сподіваюсь, що його реакція не буде дуже поганою. 

Я бачу його через кілька секунд. Як завжди ідеальний, у костюмі та краватці. Здається, він кудись зібрався, а тут я. Зелені очі звужуються від невдоволення, а коли опускаються на мій живіт, ще й блищать від здивування. 

– Що ти тут забула? – питає стримано, але я добре знаю, що приховано за цим тембром. На жаль, цього чоловіка вивчила надто добре. 

– Нам треба поговорити. Це важливо, – випалюю на одному подиху. 

– Дай здогадаюсь! Хочеш повісити на мене свою дитину? – фиркає і киває на живіт. – Не здивований. Ти не перша така. Тільки мені завжди здавалося, що така дівчина, як ти, не буде так низько падати. 

– Але ця дитина твоя! – випалюю сердито. – Та ніч у готелі не минула без наслідків!

– За ідіота мене маєш? – гиркає і наступає. Діма вищий від мене на цілу голову, і зараз йому доводиться нахилитися, щоб спопеляти мене своїм поглядом. – Хто знає, з ким ти була після мене!

– Навіщо ти так? – відчуваю, що зараз просто розплачусь. – Ти чудово знаєш, що був у мене першим. 

– Знаю, – цідить. – Але ж не останнім.

Я, звісно, знала, що Діма не зрадіє, але й подумати не могла, що дійде до образ. Ми працювали разом майже два роки, і весь той час він говорив, що чеснішої людини за мене ще не зустрічав. Виходить, і ті слова були брехнею… 

Піднімаю руку, щоб вдарити його, але моя спроба його смішить. Діма перехоплює моє тонке зап'ястя і до болю стискає. Це дуже неприємно, і піти звідси хочеться все більше. 

– Чому відразу не сказала, що вагітна? Навмисне чекала, щоб не можна було зробити аборт? – гиркає мені в обличчя. – Я ж не ідіот, Сашо. Краще йди звідси, поки я поліцію не викликав. Твій план повісти на мене чужу дитину не вигорів. 

Діма відпускає мою руку лише для того, щоб відштовхнути в коридор. Не сильно, але не приємно. Він також виходить. Зачиняє квартиру і натискає кнопку ліфта.

– Я ще розберусь, хто тебе сюди впустив, – холодно заявляє. 

– Ця дитина дійсно твоя, – шепочу і прикриваю живіт руками. Син штовхається, наче хоче якось мені допомогти, але, на жаль, нічого змінити не можна. 

– Навіть якщо вона моя… Сьогодні я збираюсь освідчитись Яні. Ти ж пам'ятаєш, хто вона? 

Пам'ятаю. І розумію, чому Діма згадує про неї. Яна – кохання усього його життя, а я просто дівчинка, яка повірила у те, що прекрасний принц може її покохати.

– Ходімо! Відвезу тебе, куди скажеш, – Діма першим заходить у ліфт, а я за ним. Залишатися тут немає сенсу. 

Вниз їдемо мовчки. Чоловік вдає, що мене тут немає, і переглядає щось у телефоні, а я думаю над тим, що робити далі. Плакати кортить все більше, але я не буду робити цього перед ним. Нехай краще думає, що все у мене чудово. 

– Куди тебе відвезти? – питає, коли виходимо на вулицю. Діма знімає з сигналізації свою BMW і відчиняє пасажирські двері. 

– Не треба. Я сама, – шепочу. 

Мабуть, для Діми так навіть краще. Він киває, зачиняє двері та сідає за кермо. Всього кілька секунд – і єдине, що залишається від нього – це шлейф дорогих парфумів. Таких самих, як шість місяців тому…

Розумію, що треба щось робити, але сил вистачає тільки на те, щоб сісти на лавку біля під'їзду. Порив вітру розкидає моє темне волосся по плечах, і я обіймаю себе руками. Допомагає не дуже, якщо чесно. Розумію, що скоро піде дощ, адже темні хмари затягують небо. Дістаю телефон з кишені кофти та розумію, що він не вмикається. Здається, батарея таки не витримала і вирішила відпочити. 

Можна, звісно, попросити охоронця викликати таксі, все одно треба повернутися до нього за сумкою з речами. Але я не хочу… Просто в один момент мій заряд сягає нуля, точно так само, як у телефоні…