Розділ 6: Передсвітанковий протокол

Частина 1: Таємна вечеря на даху

​Влад:

Після перемоги над Жан-Люком ми не пішли святкувати. Ми забарикадувалися в номері, бо Кіра вирахувала: Макс знає, де ми, але він чекає, що ми будемо діяти відкрито. Нам потрібен був план, який не піддається логіці програміста.

​— Отже, — я розклав на маленькому готельному столику наш «арсенал»: три камери, планшет Кіри, моток скотчу і... великий пакет свіжих круасанів. — План такий: ми не йдемо в лоб. Ми влаштовуємо «цифровий шум».

​Кіра:

Я сиділа на підлозі, обкладена дротами. Мій мозок працював на частоті, яка б змусила закипіти чайник.

— Влад правий. Макс чекає, що я буду намагатися зламати його фаєрвол зовні. Але якщо ми підійдемо фізично до серверної конференц-залу, я зможу під’єднатися через локальний порт.

​— І як ми туди потрапимо? — запитав Ден, який у цей момент намагався поміститися на підвіконні, бо місця в номері більше не було. — Там охорона, камери і, мабуть, лазерні сітки, як у кіно.

​— Ми потрапимо туди як кейтеринг, — я підняла погляд на хлопців. — Дене, ти — шеф-кухар. Влад — твій помічник-офіціант. Настя — координатор залу. А я... я буду в коробці з-під тістечок «Макарон».

​Частина 2: Останні приготування (і трохи паніки)

​Настя:

Підготовка йшла повним ходом. Я намагалася зарядити амулети для кожного, але атмосфера була занадто технічною. Енергія Wi-Fi роутерів просто перебивала мої вібрації.

​— Дене, стій рівно! — я намагалася застебнути на ньому білий кітель, який ми позичили в пральні готелю. — Ти не виглядаєш як кухар. Ти виглядаєш як вишибала, який вкрав одяг у кухаря!

​— Настю, я не можу дихати! — кректав Ден. — Чому французькі кухарі такі худі? Вони що, не їдять те, що готують?

​— Вони їдять маленькими порціями, Дене! — Влад вискочив із ванної, зачісуючи волосся назад так інтенсивно, що воно блищало, як дзеркало. — Дивіться на мене! Я — втілення гастрономічного шику. Я можу вмовити будь-яку камеру спостереження відвернутися одним поглядом.

​Кіра лише зітхнула, не відриваючись від екрана.

— Владе, камера спостереження не має почуттів. У неї є матриця і скрипт. Але якщо ти будеш махати тим круасаном перед датчиком руху, він може сприйняти це за перешкоду. Продовжуй.

​Частина 3: Хакерська сповідь

​Кіра:

Близько третьої ранку Ден і Настя нарешті заснули прямо на підлозі, вкрившись тим самим рожевим фламінго. У кімнаті залишилося лише мерехтіння мого ноутбука і тихе сопіння Влада, який... стоп, він не спав.

​Влад сидів на балконі, дивлячись на вогні нічного Парижа. Без своєї камери він здавався дивно тихим. Я від'єднала навушники і вийшла до нього.

​— Чому не спиш, «бароне фон Хайп»? — тихо запитала я.

​Влад здригнувся, але не відвів погляду від Ейфелевої вежі, що миготіла вдалині.

— Знаєш, Кіро... я от думаю. А що, якщо завтра все закінчиться? Ну, ми переможемо, Макса заберуть, ми повернемося в Київ. Що я буду знімати? «Як я врятував світ і залишився без підписників»?

​Я прихилилася до перил поруч із ним. Холодне нічне повітря приємно охолоджувало обличчя.

— Тобі справді так важливо, щоб хтось дивився на твоє життя через екран?

​— Справа не в лайках, — він зітхнув, і в його голосі я вперше почула справжню гіркоту. — Просто... коли я знімаю, я відчуваю, що я потрібен. Що моє життя — це не просто низка випадкових кадрів. А тепер, у Парижі, без всього цього... я зрозумів, що бути «просто Владом» — це страшно. Бо «просто Влад» може тобі не сподобатися.

​Я мовчала кілька довгих секунд. Потім я зробила те, чого ніколи не робила раніше — я перша взяла його за руку. Його долоня була гарячою, а пальці трохи тремтіли.

​— «Просто Влад» — це той, хто поїхав за мною в іншу країну. Той, хто бився на ігрових автоматах за мою честь за допомогою гумової качки. Той, хто зробив бекап моїх даних, хоча я вважала його дилетантом. — Я повернула його голову до себе. — Знаєш, який у тебе зараз «рейтинг» у моїй системі, Владе?

​— Який? — він затамував подих.

​— Administrator. Повний доступ до всіх рівнів. Без пароля.

​Влад подивився на мене так, ніби я щойно подарувала йому кнопку «Видалити Макса». Він повільно наблизився, і я вже була готова до того самого моменту... як раптом у кімнаті пролунало гучне:

— КВА-КВА-КВА-КВАААА!

​Ми відскочили одне від одного. У номері Ден випадково перекинувся уві сні й ліг прямо на Степана.

— Що? Де? Хто нападає?! — підскочив Ден, розмахуючи руками в темряві. — Настю, тримай багети, ми в оточенні!

​Я закрила обличчя руками, намагаючись не розсміятися.

— Романтика і ця компанія — речі несумісні, — прошепотіла я.

​Влад усміхнувся, витираючи сльози від сміху.

— Зате це буде чудовий фінал для моїх мемуарів. «Розділ 12: Як гумова качка врятувала мене від першого поцілунку».

​Частина 4: Впровадження

​Влад:

Ранок настав занадто швидко. Ми стояли біля службового входу в «Grand Palais».

Ден у кітелі виглядав як професійний регбіст, який вирішив змінити професію на кондитера. Настя в строгій сукні з бейджем «Event Manager» виглядала настільки переконливо, що навіть я почав вірити, що вона тут головна.

​— Отже, — прошепотіла Кіра зсередини величезного візка з білою скатертиною, де вона сиділа серед коробок із макаронами. — Владе, твоє завдання — знайти термінал охорони біля сцени. Дене, ти маєш завалити їх їжею. Буквально. Нагодуй їх так, щоб вони не могли поворухнутися.

​— Зрозумів, — Ден поправив свій величезний ковпак. — Операція «Гіперкалорія» активована.

​Ми рушили всередину. Запах кави, шум натовпу, блиск софітів. Я штовхав візок із Кірою, відчуваючи, як піт тече по спині. Ми проходили повз охоронців, і я намагався не дивитися їм в очі.

​— Ей, ви! — гукнув нас один із французів-сек’юріті.