Розділ 5: Французький баг та битва за «Адміна»

​Частина 1: Ревнощі зі смаком сиру брі

​Влад:

Париж почав мене дратувати. Не через затори, не через дощ, а через Жан-Люка. Цей тип з’являвся скрізь, де ми були. Він був схожий на оновлення Windows: ти його не просив, а воно вискакує і заважає працювати.

​Ми сиділи в ігровому центрі «La Tête dans les Nuages» — це було єдине місце, де Кіра погодилася «вийти в люди», бо тут було шумно і важко відстежити сигнал. Але Жан-Люк вже стояв там, обіймаючи автомат із «Pac-Man».

​— О, Кіро! Яка зустріч! — вигукнув він, поправляючи свій шарф так граціозно, що мені захотілося ним же його і зв’язати. — Я якраз хотів показати тобі свою нову розробку: алгоритм, що передбачає траєкторію польоту привида. Це як танець атомів у порожнечі.

​Кіра підійшла ближче.

— Ти оптимізував пошук шляху через нейронну мережу? — запитала вона з таким придихом, ніби він щойно подарував їй діамант у п'ять карат.

​Я відчув, як у мені прокидається внутрішній Ден. Тільки без м'язів, але з величезним бажанням щось зламати. Фізично.

​— Знаєш, Жабо-Люк, — я вклинтився між ними, намагаючись виглядати грізно, що було важко в моїй яскравій толстовці з принтом піци. — В Україні ми не танцюємо з атомами. Ми діємо. Хочеш парі? Якщо я обіграю тебе на будь-якому автоматі тут — ти видаляєш свій шарф, свій Бодлера і номер Кіри зі свого життя.

​Жан-Люк тонко посміхнувся.

— А якщо виграю я?

— Тоді... — я завагався. — Тоді Влад зніме про тебе влог і назве тебе «Королем Парижа», — втрутилася Кіра, схрестивши руки на грудях. В її очах блищали бісики. Їй це подобалося! Вона насолоджувалася моїми муками!

​Частина 2: Тренувальний табір Дена

​Ден:

Я спостерігав за цим здалеку, поїдаючи відерце попкорну. Настя поруч зі мною розкладала карти прямо на автоматі для аерохокею.

— Дене, у Влада сьогодні «Вежа». Це означає або повний крах, або неочікуваний зліт, — сказала вона, нахмурившись.

​— Настю, у Влада сьогодні «Слабоумство і Відвага», — відповів я. — Він викликав француза на дуель. Мені треба втрутитися, поки він не викликав його на кулінарний поєдинок, де ми всі отруїмося.

​Я підійшов до Влада і відвів його вбік.

— Слухай, чемпіоне. Жан-Люк виглядає як хлопець, який проводить у залах ігрових автоматів більше часу, ніж у душі. На чому будете змагатися?

​Влад озирнувся і тицьнув пальцем у найбільший апарат у залі. «Basketball Star 3000».

Я ледь не похлинувся попкорном.

— Владе... ти хочеш змагатися в кидках у кошик? Зі мною в команді? Ти ж останній раз влучав у кошик, коли кидав брудні шкарпетки в пралку, і то промазав!

​— У мене є ти, Дене! Навчи мене! Дай мені свою енергію! — Влад вхопив мене за куртку. — Я не можу програти. Він сказав, що в неї «код як поезія». Це ж... це ж майже пропозиція руки і серця на мові задротів!

​Частина 3: Майстер-клас за п'ять хвилин

​Ден:

Я зітхнув.

— Гаразд. Слухай сюди. Це не справжній баскетбол. Це механіка. Лікоть під прямим кутом, кисть розслаблена. Не дивись на кошик, дивись на дугу. І головне — уяви, що цей м’яч — це голова Жан-Люка.

​— Жорстко, — схвалив Влад. — Мені подобається.

​Настя підійшла до Влада і поклала руку йому на лоб.

— Я заряджаю твою чакру влучності, Владе. Відчуй, як помаранчева енергія тече від твоїх п’ят до кінчиків пальців. І... е-е... старайся не заплющувати очі, коли кидаєш. Це допомагає.

​Частина 4: Велика битва при «Basketball Star»

​Влад:

Навколо автомата зібрався натовп. Навіть Степан, якого Настя дістала з сумки, сидів на панелі керування як головний суддя.

Жан-Люк зняв своє пальто, залишившись у стильному светрі. Він зробив розминку пальців так, ніби готувався зламати Пентагон.

​— Перший раунд — твій, мон амі, — сказав він з цією своєю бісячою впевненістю.

​Він почав кидати. Свищ. Свищ. Свищ. М’ячі залітали в сітку з точністю швейцарського годинника. Жан-Люк навіть не пітнів. Він посміхався Кірі, яка стояла поруч і щось записувала в планшет.

Результат: 150 очок. Це було рекордом закладу за останній місяць.

​— Твоя черга, Владиславе, — він відступив, витираючи руки хусточкою.

​Я підійшов до автомата. Мої руки тремтіли. Я глянув на Дена — той показав мені великий палець і стиснув кулаки. Я глянув на Настю — вона закрила очі й медитувала. Я глянув на Кіру... вона дивилася на мене з виразом «ну давай, не зганьбися хоча б зараз».

​Я взяв перший м’яч. «Це голова Жан-Люка», — повторив я про себе.

Перший кидок — повз.

Другий кидок — у дужку.

Третій — у голову охоронця, який стояв занадто близько.

​— Владе, лікоть! — гаркнув Ден на весь зал. — Лікоть, блін!

​Я зібрався. Я перестав думати про лайки, про перегляди, про французів. Я просто хотів, щоб Кіра побачила, що я теж можу бути... ефективним.

Я почав кидати. Раз, два, три. М’ячі летіли в ритмі мого серця. Бух. Бух. Бух.

Рахунок на табло почав стрімко зростати. 100... 120... 140...

Залишалося 5 секунд. У мене 148 очок. Один кидок вирішує все.

​Я замахнувся, але в цей момент Степан, який сидів на панелі, від вібрації впав прямо в жолоб для м’ячів.

— СТЕПАН! — крикнула Настя.

​Я не зупинився. Я схопив наступний об’єкт, який викотився мені в руки, і з усієї сили жбурнув його в кошик.

Це був не м’яч. Це був Степан.

​Жовта гумова качка пролетіла через весь зал, ідеальною дугою пройшла крізь кільце і видала переможне «КВААА!» на всю ігрову зону.

Табло блимнуло і видало: 151.

​Частина 5: Тріумф гумової качки

​Кіра:

У залі запала тиша. Потім Ден вибухнув таким реготом, що здавалося, стіни готелю Montparnasse зараз впадуть.

— Владе! Ти щойно зробив «ква-данк»! — волав він, плескаючи Влада по спині так, що той ледь не виплюнув легені.