Розділ 3. Хакери на даху та Баскетболіст у підземеллі

Частина 1: Операція «Гламурний злам»

​Кіра:

Ми стояли перед входом у «Tour Montparnasse». На 56-му поверсі проходила закрита вечірка конференції «Cyber-Elite». Макс точно там: він обожнює пафос, безкоштовне шампанське та можливість похизуватися вкраденими даними.

​— Владе, востаннє повторюю: ти не «Джеймс Бонд». Ти — супровід, — я поправила свою вечірню сукню, яка була настільки обтислою, що в ній важко було навіть дихати, не те що ховати флеш-накопичувачі.

— Кіро, глянь на цей смокінг! Я виглядаю як людина, яка винайшла інтернет, або принаймні його платну версію, — Влад поправив метелика і ввімкнув камеру на своїх окулярах. — Все готово. Стрім іде на мій закритий сервер. Якщо Макс спробує щось зробити — у нас будуть докази.

​Ми зайшли всередину. Натовп людей у дорогих костюмах, запах дорогих парфумів та гул розмов про штучний інтелект.

— Твоє завдання: відволікти його, — прошепотіла я. — Мені треба під'єднатися до його термінала, поки він буде зайнятий своїм его.

​Влад:

Я побачив Макса біля бару. Він виглядав саме так, як я і уявляв: ідеальна зачіска, самовпевнений погляд і келих віскі, який він тримав так, ніби це був кубок переможця.

​Я підійшов до нього, імітуючи легку ходу людини, у якої на рахунку зайвий мільйон.

— О, пане Максиміліане! — я голосно вигукнув, перекриваючи музику. — Я бачив ваш останній код! Це було... ну, скажімо так, непогано для початківця. Але ви коли-небудь пробували інтегрувати блокчейн у систему емоційного інтелекту через об'єктив камери 8К?

​Макс повільно повернувся, міряючи мене поглядом як щось на підошві свого італійського черевика.

— А ти хто такий? Ще один блогер, який думає, що фільтри — це програмування?

​— Я — Влад Бєлов. Людина, яка зробила єнота популярнішим за твої алгоритми, — я посміхнувся своєю «мільйонною» посмішкою. — Хочеш парі? Якщо я зараз вгадаю твій пароль за три спроби — ти купуєш мені і моїй супутниці по найдорожчому коктейлю.

​Поки Макс зневажливо сміявся, я краєм ока бачив, як Кіра, мов тінь, прослизнула до його столика, де лежав його відкритий планшет.

​Частина 2: Побачення в темряві

​Настя:

Тим часом на іншому кінці Парижа Ден вирішив, що «багети — це минуле століття» і настав час для справжнього романтичного жесту.

​— Настю, я знайшов найексклюзивніший маршрут! — вигукнув він, ведучи мене за руку до непримітного входу в районі площі Денфер-Рошро. — Ніяких натовпів, тиша, тільки ти і я.

​— Дене, чому ми спускаємося вниз? — запитала я, відчуваючи, як повітря стає холоднішим і вологішим. — Це підвал ресторану?

​— Краще! — він дістав два ліхтарики. — Це Катакомби Парижа! Шість мільйонів скелетів, Настю! Це ж найсильніша енергетика в світі, хіба ні? Ти ж казала, що любиш спілкуватися з минулим!

​Я зупинилася, дивлячись на напис над входом: «Стій! Тут царство смерті».

— Дене... ти привів мене на побачення в найбільшу могилу світу?

— Ну... — він завагався. — Зате тут немає Артура і хакерів! Тільки ми і... кістки. Дивись, як цей череп схожий на нашого тренера, коли він злий!

​Я зітхнула. Це був такий «Ден», що я не могла сердитися. Ми йшли вузькими коридорами, світло ліхтариків вихоплювало стіни, викладені з людських решток.

— Відчуваєш цей спокій? — прошепотів Ден.

— Я відчуваю, що мої карти Таро в сумці зараз просто кричать від передозування некромантії, — відповіла я.

​Раптом з-за повороту почувся дивний звук. Шурх-шурх-шурх.

Ден миттєво затулив мене собою.

— Хто тут? У мене ліхтарик, і я не боюсь його використати як биту!

​З темряви вийшов чоловік у брудному комбінезоні з мапою.

— О, туристи... — зітхнув він англійською. — Ви не бачили тут мого щура? Його звати П’єр, і він вкрав мій сендвіч.

​Ден видихнув.

— Друже, ти нас ледь не до інфаркту довів! Настю, бачиш? Навіть тут є життя!

​Частина 3: Хаос на даху

​Кіра:

Мої пальці літали по клавіатурі планшета. Я була за крок від того, щоб завантажити «логічний вірус» у систему Макса, який би стер усі його вкрадені архіви.

​«Ще десять секунд... п’ять...»

Раптом чиясь рука міцно перехопила моє зап’ястя.

​— Думала, я залишу свій головний девайс без нагляду, К.? — голос Макса був холодним.

Він стояв за мною, а Влад... Влад лежав на підлозі поруч, накритий великою сріблястою скатертиною.

​— Що ти з ним зробив?! — вигукнула я.

— Нічого особливого, — Макс посміхнувся. — Твій клоун намагався показати мені фокус із «зникненням шампанського» і випадково заплутався в декорі. Охорона вже йде, щоб вивести вас обох.

​— А я б не був таким впевненим! — пролунало з-під скатертини.

Влад вискочив, як чортик із табакерки. У його руках був... Жан-П’єр! Тобто, надувний фламінго Дена, якого він якимось дивом проніс у сумці під виглядом «дизайнерського аксесуара».

​Влад натиснув на клапан фламінго, і той почав з шаленим свистом здуватися, літаючи по залу як некерована ракета. Утворився хаос. Люди почали розбігатися, офіціанти падати.

​— Тікаємо! — крикнув Влад, хапаючи мене за руку.

​Частина 4: Зустріч у метро

​Ми вилетіли з хмарочоса якраз тоді, коли з метро з іншого боку вулиці вийшли Ден і Настя. Настя була вся в павутинні, а Ден тримав у руках старий іржавий ключ, який він знайшов у катакомбах.

​— Ви не повірите, що ми бачили! — почав Ден.

— Ви не повірите, що ми зламали! — перебив його Влад, важко дихаючи. Його смокінг був розірваний, а метелик висів на вусі.

​Ми заскочили в останній поїзд метро. Двері зачинилися прямо перед носом розлюченого Макса та охорони готелю.

Ми сиділи в напівпорожньому вагоні: хакери у вечірньому вбранні та «шукачі пригод» у павутинні.

​— Кіро... ти встигла? — запитав Влад, витираючи піт з чола.