Кінець

Кінець

          Спогади не завжди завдають болю. Все залежить від того, який саме спогад ти виймаєш зі своєї скриньки пам’яті. Людина накопичує їх величезну кількість протягом життя. Це, як досвід, який нікуди від тебе не дінеться. Але лишень ти вирішуєш, у який саме спогад ти зануришся з головою – хороший чи поганий. Щоб ти не обрав, все-одно це буде краплинка твого минулого.

          Спогади здатні викликати різні емоції. Сльози, печаль, відчай. Радість, ностальгію, усмішку. Вміють бавитися з почуттями, змішувати їх між собою. Хороший настрій може вмить випаровуватися, якщо перед очима постане сумний спогад. А поганий – посилити й так нерадісне становище, підштовхуючи свідомість в обійми депресії.

          Напевно, в кожної людини є вони. Спогади-вбивці, які змушують страждати. Змушують губитися в здогадах: а чи могло б бути інакше? Як склалося б життя, якщо... Дівчина не раз задавалася цими питаннями. Однозначної відповіді на них вона не мала. Але знала напевне – її життя кардинально відрізнялося б від того, яким вона живе зараз.

          Дивні люди. Вони люблять копирсатися у власній пам'яті, розбурхувати спогади або ж уявляти можливий розвиток подій. Перебуваючи в реанімаційній палаті, єдине що залишалося Оксані - зануритись у спогади. Варто лишень згадати – і вони ланцюжком тягнуться один за одним, чіпляють й притягують за собою наступний.

          - Оксанко? - Низку її спогадів перервав знайомий голос. Тихий, й дещо стривожений.

         - Марія… - Дівчина розплющила очі і побачила обриси знайомого обличчя.

         - Привіт, сонечко, - мовила сестра й лагідно всміхнулася. – Як ти?

          - Бувало й краще, - жартома відповіла Оксана. – Чому ти така напружена?

          - Питаєш таке, - відповіла Марія, взяла руку сестри у свою й легенько її стиснула. – Ніби немає причини.

          - Що лікарі кажуть?

          Жінка не одразу відповіла на питання. Вагалася, казати правду чи ні.

          - Потрібна ще одна операція, - зітхнувши промовила Марія. – Кровотеча не спиняється…

          Оксана заплющила очі. Збиралася з думками, перш ніж продовжити розмову.

          - Візьми мій телефон, - говорити ставало дедалі важче. – Відшукай Віктора… Я хочу, щоб ти розповіла йому про Ромчика…

         - Оксаночко, не кажи так, - на очах сестри виступили сльози. – От вийдеш з лікарні й сама все розповіси.

         - Пообіцяй мені... – важко дихаючи мовила дівчина. – Пообіцяй!

         - Гаразд, - погодилася Марія. – Не хвилюйся тільки. Тобі потрібно відпочити.

         Сили покинули її. Темрява широко розчинила свою пащеку, готуючись знову проковтнути. Останнє, що вона встигла почути – це голос лікаря, який просив Марію покинути палату.

          Медперсонал поспіхом готувався до операції. А у цей самий час, за сотні кілометрів звідси, Віктор купував квиток на потяг, не здогадуючись що його коханна перебуває на межі життя й смерті, як і Ромчик, що безтурботно бавився кубиками.