Спогад байдужий

Спогад байдужий

          Вона не відчувала жодних почуттів ані до Андрія, ані до його родини, ані до майбутньої дитини. Байдужість поглинула її, засмоктала всі емоції і розлилася жилами по організму. Іноді Оксана перебувала в прострації, занурювалася в думки й абсолютно не реагувала на зовнішній світ. Точніше, це були спогади. Віктор ще й досі був володарем її серця і думок, а Андрій… Андрій був для неї ніким. Вона мирилася зі своїм становищем помилкового вибору, але втрачати спогади про коханого вона не хотіла.

          Оксана сподобалася батькам Андрія. Вона завжди ввічливо їм посміхалася, не перечила, слухалася їхніх настанов та порад. На перший погляд здавалося, що вона покірна і слухняна. Але насправді їй було просто все одно, що вони говорять. Дівчина пускала попри вуха всі їхні балачки і робила вигляд, що уважно слухає. В такі моменти вона подумки була далеко звідси, не маючи жодного бажання розуміти й уловлювати суть розмови з свекром чи свекрухою.

          Вони орендували для молодят окреме житло в столиці. І хоч це була однокімнатна квартира усього двадцять чотири квадратних метри, та вона була кращим варіантом, аніж тулитися в сімейному гуртожитку чи ще того гірше – поїхати до Полтави, щоб жити там з Андрієвими батьками. Та це було лишень тимчасове житло. Після здачі зимової сесії вона й Андрій поїхали в гості до Оксани. Дата пологів припадала на середину літа. Тож поки вони святкували Різдво в сімейному колі Оксаниних родичів, було вирішено, що після завершення навчання й отримання диплому, вони оселяться в Оксани.  В трикімнатній квартирі одну більшу кімнату виділять для новоствореної сім’ї. Та й краще буде, якщо вона народжуватиме вдома. Тим паче, що Марія й мама радо будуть доглядати за дитинкою на перший час.

          Після святкового столу, коли Оксана була зайнята миттям посуду,  мама підійшла до неї і спитала, чи придумала вона ім’я для її майбутнього онука. Оксана байдуже знизила плечима і нічого не відповіла. Мовчки мила тарілки, полоскала їх в проточній воді й ставила на місце.

           - Назву дитину тим ім’ям, яке перше спаде на думку, - порушила тишу Оксана, повертаючись до мами.

          - Доню, так не можна! Це ж твоя кровинка! Навіть собакам й котам вигадують ймення.

          - Мені все-одно.

          - Оксаночко, давай разом поміркуємо, га? На обстеженні лікар сказав, що у вас буде хлопчик. Можна вже визначитися з майбутнім ім’ям. Дитинка ж все чує, все розуміє. Хоча й ще знаходиться в животику.

          - Гаразд, мамо. Кажи імена, а я спробую сподобати собі хоч якесь.

          - Це вже зовсім інша справа! – Голос мами пожвавішав і вона прийнялася перелічувати чоловічі імена для майбутнього спадкоємця.

          Ігор, Борис, Владислав, Олександр, Назар, Дмитро, Сергій, Павло, Святослав… Оксані жодне не сподобалося.

          - Що скажеш відносно Романа? Гадаю, це дуже красиве ім’я. РомАн… Звучить, прада?

         Їй сподобалося. Роман, саме з наголосом на «а». Адже її хлопчик був плодом кохання, роману з чудовим чоловіком, який ще й досі приходить їй у снах.