Просто спогад

Просто спогад

          Які думки з’являються в людини, коли вона вперше потрапляє в незвичну для неї ситуацію? Що вона відчуває в той момент? Занепокоєння? Тривогу? Рішучість? Здивування? В незнайомій місцевості кожен здатен розгубитися, втратити самоконтроль, не у всіх вистачить витримки взяти ситуацію в свої руки і тверезо оцінити її.

          Що відчувала Оксана, коли опинилася в незнайомому й великому місті? Поки що чужа, абсолютно не пристосована до мегаполісу, дівчина просто намагалася влитися в швидкий ритм столичного життя.

          Спочатку вона розгубилася, стоячи на привокзальній площі, спостерігаючи за скупченням машин і людей. Та допиваючи каву з паперового стаканчика, її невпевненість минула. Оксані пощастило бути не самій в цьому великому місті-мурашнику. Вона знала, куди їй прямувати і що на неї чекають.

          Молодша мамина сестра – тітка Тетяна, мешкала зі своєю сім’єю в Києві. Напевно, саме тому Олена Іванівна не була така тверда в своєму рішенні не відпускати свою маленьку донечку (саме так мама часто називала Оксану) на навчання до столиці. Вона зобов’язала Оксану жити в Тетяни, а не в гуртожитку.

          Їдучи маршруткою й дивлячись на квапливо поспішаючих перехожих, дівчина думала про одне: «Чому вони всі мають такі заклопотані обличчя?» Чому не милуються красивими будівлями, не помічають краси навколишнього світу? Чому з такою злістю дивляться на людину, з якою випадково зіткнулися?

          Люди поспішають жити. Намагаються прискорити хід подій. В дитинстві хочеться стати якнайшвидше підлітком, в юності з нетерпінням чекаєш зрілості. А потім, в один день, коли ти відсвяткуєш свій тридцять шостий день народження, тебе осяює розуміння, що час минає занадто швидко. Варто кліпнути – і ось минув тиждень, заплющив очі – пролетів місяць. Не встигла втихомиритися минула передсвяткова новорічна метушня, як промайнув рік і за вікном вже почали пролітати перші сніжинки.

          Найбільший сум викликала зараз скорбота за безглуздо втраченим часом. Часом, який вона провела без свого синочка. В цю мить розлуки, в якій вони зараз перебували, Оксана переусвідомила деякі речі, зрозуміла, що є насправді головне і першочергове. Єдине, що викликало занепокоєння – щоб не занадто пізно це усвідомити.

          - Тітко Тетяно! Доброго дня! – Оксана радісно всміхнулася світловолосій жінці, яка відчинила їй двері.

          - Оксанко?! Невже це ти? – На обличчі тітки було неабияке здивування. – Проходь, не стій на порозі.

          Дівчина зайшла, затягнула валізу у вузький коридор і зачинила за собою двері. Давненько вони не бачилися з тіткою. Останній раз – на Тетяниному весіллі, яке вони з Денисом святкували в їхньому рідному містечку.

          - Скільки часу минуло, га?

          - П’ять років, - посміхаючись відповіла Оксана.

          - Божечко! Ти тоді була ще таким маленьким янголятком! А тепер яка красуня! Очей неможливо відвести!

           Тетяна стиснула небогу в свої обіймах, щиро радіючи їхній зустрічі.

          - До речі, забороняю тобі звертатися до мене «тітка Тетяна». Хто тебе надоумив до такого?

         - Сама, - несміливо відповіла Оксана.

          - Давай по-старинці, - Таня. Гаразд? Я ще не така стара, - сказала жартома мамина сестра. – У тридцять сім ще життя не закінчується, егеж?

          Дівчина ствердно кивнула.

         - Ну, в такому разі, ходімо, покажу кімнату, де ти будеш жити.