"Життя пройде, немов вода,
І відцвіте, немов вишнева квітка...
В житті одна помилка - не біда,
Біда, коли усе життя - помилка."
Ліна Костенко
Початок
Цікаво, чи боляче це? Що відчуваєш, коли ти залишаєш цей світ? Коли в очах темніє, а мозок втрачає свідомість... Ти занурюєшся в небуття, пропускаєш крізь себе прозоре відчуття невідворотного.
Холодний спокій розливається в жилах, чи навпаки, гаряче небажання підкорюватися розриває тебе зсередини? Так дивно думати про те, чого ніхто не знає і немає відповіді. Ти можеш лишень здогадуватись, будувати припущення, губитися в безлічі думок.
Ще жодного разу людина не передала своїх відчуттів, не розповіла, що ж там - за межами життя. Цікаво, що далі?
Вона лежала із заплющеними очима на лікарняних простирадлах, які давно втратили свій білосніжний колір. Хоча вони ще й досі були білі, та все ж не такі, коли були новими.
"Скільки вже людей лежало на них? Двадцять? Сорок? Можливо, навіть більше сотні? І скільки з них залишилися живими, а скільки померло? Чи персонал лікарні позбувається тієї постелі, на якій вмирає людина?"
Дівчина важко зітхнула. Зліва над головою тихо працював апарат, який щосекунди розрізав своїм коротким сигналом тишу в реанімаційній палаті. З її рук стирчали трубки, які життєдайними нитками приєднувались до різних систем моніторингу. Їй бракувало сил, щоб добре роздивитися навколо. Вона спробувала на мить розплющити очі, та світло боляче засліпило їх і дівчина була змушена знову зануритися в темряву. Все, що вона встигла побачити - це яскраво-білі квадратики кахлю, яким були оздоблені стіни й сніжно-білу стелю.
"Божечки, як боляче!"
Дівчина спробувала змінити положення тіла, але пекучий біль змусив змінити плани. "Але це добре. Це значить, що я жива". Вона зробила глибокий вдих, від чого біль знову дав про себе знати. Вона замружила очі і зчепила зуби.
Треба відволікти себе. Подумати про щось приємне. Що зараз робить мій синок? Напевно, бавиться кубиками, які я купила на Миколая. Він так радів їм! Його оченята світились від щастя. Моє сонечко... Я шалено скучила за ним! Єдине, що я хочу - притулити його до себе і міцно обійняти.
За Ромчика мені нічого хвилюватися - мама з татом доглянуть його, поки я тут. Тільки б Андрія вже не було, коли я повернуся додому. Не хочу бачити його. Як я помилилася, дозволивши мамі себе вмовити! Треба було його виставити з хати ще пів року тому, коли ми офіційно розлучилися. Нехай би вертався в свою Полтаву. Тепер через нього я тут. А він в цей час крутить шашні з тою, як там її? Господи, як голова розколюється..."
Свідомість знову почала бавитися з нею в піжмурки. То виринала, то ховалася. Наче хтось занурює тебе з головою у воду, темну і каламутну, а ти затамовуєш подих, щоб мати сили випірнути на поверхню.
Було важко опиратися. Дія ліків посилювалася і остаточно вибившись із сил, Оксана здалася. Темрява охопила її, розсмоктуючи її свідомість наче солодкого льодяника.