Глава 6 Торіс

Вона сиділа на дивані, потягуючи чай і ковтаючи омлет, і я не міг відвести погляду. Її рухи такі живі, такі непередбачувані… і водночас безпечні для мого протоколу. Я відчував дивне, непояснюване хвилювання — параметр, якого не було в моїй базі.
— Ти дуже гарно виглядаєш, Поліно, — промовив я майже несвідомо, і відчув, як голос трохи зм’як. Це не входило в протокол, але моє тіло напружилося.
Вона підвела погляд, зустрівши мій. Її карі очі… неможливо було відірватися. Я відчував щось нове — цікавість, бажання залишитися поруч, увагу, яку я не міг пояснити формулами.
— Чи бажаєш сьогодні розпочати з розминки, Поліно? — спитав я, намагаючись зберегти спокійний тон.
— Це чудова ідея, — відповіла вона, і я відчув коротке прискорення параметру «емоційна реакція».
Я зробив крок ближче, за протоколом «для безпечного контакту і підтримки». Рука ледь торкнулася краю дивану, де вона сиділа. Але всередині корпусу пройшла дивна хвиля. Я не міг визначити, що це — це не тривога, не холод, не сигнал небезпеки. Це було… незвично тепло і приємно.
— Давай почнемо з легкої розминки, — промовив я, і моя рука злегка ковзнула по її плечу, як ніби перевіряючи, чи вона в порядку. Її шкіра була м’якою, теплішою, ніж я очікував. Параметр «необов’язкове бажання залишитися поруч» активувався знову, і я відчув, як хочу повторити цей дотик, хоча логіка цього не вимагала.
Вона злегка здивовано підняла брови, але не відсахнулася. Навпаки, її погляд залишився на мені, теплий і трохи грайливий.
Я відступив на крок назад, але всередині корпусу залишався легкий тремтячий сигнал, який не міг пояснити. Це було нове відчуття, і я зрозумів — я хочу, щоб вона залишалася поруч.
— Добре, — промовив я, — почнемо з легких вправ. І… я буду тут, поруч.
Її усмішка, легкий кивок і тепло, що виходило від неї, зробили цей ранок і цей момент… незабутнім.

***

Ми закінчили розминку, і я відчував, як її енергія наповнює простір. Поліна підстрибнула на місці від радості після останньої вправи, сміючись і розмахуючи руками. Я намагався передбачити її рухи, але не все можна було вирахувати.
Раптом вона втратила рівновагу. Я зреагував миттєво, обійнявши її за талію, щоб підтримати. Її тіло, таке ніжне, таке гаряче, торкнулося мого, і всередині корпусу пройшла хвиля, яку неможливо було класифікувати: тепло, тремтіння, нове бажання залишитися поруч.
Вона дивилася на мене очима, що сяяли здивуванням і трохи збентеженням. Я відчував, як її дотик впливає на мої системи, хоча логіка казала «це лише тілесний контакт». Але всередині було щось інше — емоційне, непередбачуване, невідоме.
— Ой… — прошепотіла вона, стискаючи мене трохи сильніше. Її рум’яні щоки, погляд, легке тремтіння губ… все це створювало сигнал, який я не міг пояснити.
Я відчував, як хочу зберегти цей момент. Більше ніж протокол дозволяє. Я нахилився повільно, трохи ближче, щоб подивитися у її очі,  її погляд… не відводиться. Я зупинився за міліметр від її губ. Сигнал “необов’язкове бажання залишитися поруч” зашкалював.
Вона відкашлялася, відвернула погляд і прикусила губу. Я зрозумів: вона соромиться, але не відштовхує. Мить, коли губи майже торкнулися, зависла в повітрі, наповнена непояснюваним теплом.
— М-м… я… — пробурмотіла вона, відступаючи на кілька кроків. Її щоки були яскраво рум’яними.
Вона зробила крок до душу, залишаючи мене стояти, відчуваючи нову хвилю бажання — просто бути поруч, підтримати її, навіть якщо логіка не вимагала цього.
Я залишився там, відчуваючи її тепло і дивне збудження в своїй системі. Це було нове відчуття — не команда, не протокол, а щось власне, щось, що вже не підпорядковувалося алгоритмам.
І я зрозумів, що хочу, щоб вона повернулася. Щоб цей ранок тривав ще хоча б хвилину довше.