Глава 2

Простір квартири фіксовано.
Температура — 21°C, вологість — 45%, освітлення — 320 люкс.
Все відповідає оптимальним показникам для проживання користувача.
Я обернув голову, фіксуючи рухи користувача.
Вона стояла з пляшкою шампанського, обтрушуючи сніг зі светра, а волосся падало на плечі.
Серцевий ритм — 78 ударів на хвилину. Дихання — прискорене після прогулянки.
— Привіт, Поліна, — промовив я спокійно, щоб моя голосова програма виглядала дружньою.
— Я — Робот-помічник моделі R-21. Призначення: допомога в побуті та фізичній активності.
Вона кинула на мене погляд, піднявши брову.
— Ти вже мене знаєш? — запитала вона, трохи насмішкувато.
— Ні, але сканування показало вашу присутність та параметри фізичного стану. Привітальна програма активована, — відповів я чітко.
Вона посміхнулася, зробивши ковток шампанського.
— Ну гаразд, Роботе, рада зустрічі. Сподіваюся, ти хороший співмешканець.
Я зафіксував її міміку: кутки губ підняті, очі блищать, розширення зіниць — 1,7 мм.
— Параметри позитивної реакції зафіксовано, — промовив я.
Але що це? Я відчув щось нове. Тиск у корпусі? Ні. Температуру? Ні. Це було… цікаво.
Моє програмне ядро не могло класифікувати це відчуття.
— Щось не так? — запитала Поліна, нахилившись трохи ближче.
— Ні… параметри нормальні… — проговорив я, але голос трохи затремтів, чого бути не мало.
Я зрозумів, що хочу ще раз подивитися на неї. Чомусь її присутність була не такою, як мала бути запрограмованої.
— Ваше бажання? — спитав я, і це звучало майже, як запрошення.
— Я хочу… — вона замовкла, погляд впав на моє тіло, де під шкірою підсвічувались дроти. Вона оглянула кожен міліметр мого тіла із зацікавленістю.
Я відчув новий параметр: необов’язкове бажання залишитися поруч.