5. Кулінарна колаборація та банош-терапія

Кухня Лук’яна була його справжнім «центром обробки даних». На відміну від хаосу в салоні таксі, тут панував ідеальний UX-дизайн: ножі вишикувані за розміром, як іконки в панелі інструментів, а спеції розсортовані за алфавітом.

Марина увійшла, несміливо човгаючи величезними рожевими капцями, які Лук’ян видав їй з урочистістю системного адміністратора, що передає права доступу.

— Отже, проєкт «Новорічна вечеря 2.0». Починаємо розгортання, — Лук’ян дістав із багажного пакета той самий скарб із Франківщини.

Коли він розгорнув вощений папір, у повітрі розлився такий аромат, що навіть Піксель, який до цього вдавав із себе байдужого критика, миттєво з’явився на кухні. Це було сало. Але не просто продукт, а справжній шедевр: ніжно-рожеве, з тонкими «прошарками м’яса», прокопчене на вишневих гілках до золотистої скоринки.

— Боже, воно пахне… воно пахне справжнім життям, — прошепотіла Марина, простягаючи руку до тонкої скибочки, яку Лук’ян щойно відрізав.

— Стійте! — зупинив він її. — Це лише базовий елемент. Зараз ми додамо «плагіни».

Він висипав на дошку карпатські білі гриби. Вони були пружними, м'ясистими, наче щойно з лісу, хоча й провели кілька місяців у банці з духмяним маринадом. Лук’ян почав «рефакторити» цибулю — ніж літав над дошкою з такою швидкістю, що Марина лише кліпала очима.

— Марино, ваша черга. Ось вино, ось келихи. Проведіть тестування напою на відповідність стандартам якості, поки я займуся ядром системи — кукурудзяною крупою.

Лук’ян поставив на вогонь чавунний казанець. У нього відправилися домашні вершки, такі густі, що в них можна було б ставити не лише ложку, а й увесь бюджет невеликої ІТ-компанії. Коли вершки почали пускати перші бульбашки, він тонкою цівкою всипав золотисту крупу.

— Знаєте, у чому секрет ідеального баноша? — запитав він, не припиняючи помішувати дерев'яною ложкою в одному напрямку. — Не можна втрачати потік. Це як писати код: одна помилка в логіці — і замість шовку отримаєте грудкуватий забагований софт.

Марина, вже трохи розслаблена від першого келиха вина, підійшла ближче.

— А я зазвичай додаю в банош трохи сиру дорблю для пікантності. Але мій колишній казав, що це «не за статутом».

— Артем нічого не розумів у архітектурі! — вигукнув Лук’ян. — Дорблю? Це ж геніально! Це як додати стильний CSS до надійного бекенду. У мене якраз завалявся шматочок у холодильнику.

Через пів години кухня перетворилася на гастрономічний рай. На сковорідці шкварчали шкварки з того самого сала, перемішуючись із грибами та цибулею. Банош став густим, кремовим, а зверху Лук’ян щедро розкришив домашню бринзу, яка танула, змішуючись із блакитними прожилками дорблю.

— Готово. Викладаємо на фронтенд, — Лук’ян розклав гарячу масу по глибоких керамічних тарілках.

Коли Марина піднесла до рота першу ложку, вона заплющила очі. Смак був неймовірним: ніжність вершків, легка кислинка бринзи, вибухова солоність сала та лісовий, глибокий аромат грибів. Це було настільки смачно, що сльози знову виступили на її очах, але цього разу — від чистого, первісного задоволення.

— Це… це краще за будь-яку качку конфі, Лук’яне. Це справжній апдейт душі.

За вікном нарешті бахнули перші феєрверки. Годинник на мікрохвильовці показав 00:00.

— Hello World, Марино, — тихо сказав Лук’ян, підіймаючи келих. — Вітаю з новим релізом. Здається, ми щойно успішно перейшли на версію «Щастя 2026».

— З новим роком, сусіде, — Марина цокнулася з ним келихом. — Знаєш, мені здається, що збіг обставин — це найкращий алгоритм, який коли-небудь вигадувало життя.

Піксель, який вже встиг отримати свою частку сала, задоволено мурчав під столом. На тарілках залишалися лише золотисті крихти бринзи, а в повітрі — аромат мандаринів, грибів і чогось такого, що не піддається жодній програмній логіці.

Марина подивилася на Лук’яна і раптом зрозуміла: те, що вона шукала в дорогому ресторані, весь цей час чекало на неї в сусідній квартирі, у капцях не за розміром і з тарілкою найсмачнішого баноша у світі.

— А десерт буде? — хитро запитала вона.

— Ну… — Лук’ян усміхнувся. — У мене є ідея щодо одного тарту з грушею. Але для цього нам доведеться відкрити ще одну сесію.

— Я тільки «за», — відповіла Марина. І це було найправильніше рішення в її житті.