4. Сусіди, ліфт та котяча аутентифікація

Київські затори нарешті здалися під натиском новорічної ночі. «Шкода» плавно вкотилася у двір величезного житлового комплексу на Позняках — одного з тих бетонних «вуликів», де кількість вікон перевищує кількість зірок на небі, а сусіди знають одне про одного лише те, наскільки гучно у когось працює перфоратор у суботу зранку.

Лук’ян загальмував біля третього під’їзду і вимкнув лічильник.

— Ну що, Марино, вітаю з успішним завершенням сесії, — сказав він, повертаючись до пасажирки. — Ми прибули на «локальний хост». Висадка пасажира за розкладом, попри критичне перевантаження мережі.

Марина визирнула у вікно і завмерла. Вона розгублено перевела погляд на свій будинок, потім на Лук’яна, потім знову на під’їзд.

— Ви… ви теж тут живете? — її голос звучав так, ніби вона щойно побачила, як у її робочому звіті цифри почали танцювати гопака.

— А я про що казав? — Лук’ян усміхнувся, виходячи з машини, щоб відкрити їй двері. — Алгоритми таксі сьогодні працюють краще, ніж будь-який Tinder. Статистична ймовірність такого збігу мізерна, але, схоже, система вирішила, що нам обом сьогодні корисно повернутися додому без пригод.

Вони разом зайшли у фоє. Марина, кульгаючи на одну ногу через зламаний підбор, трималася за руку Лук’яна. Він виглядав напрочуд зосередженим, обережно підтримуючи її під лікоть. У ліфті панувала та сама «незручна пауза», яка зазвичай виникає, коли швидкість передачі даних падає до нуля, а сторінка вперто не вантажиться.

Лук’ян натиснув кнопку «14».

— Ой, — тихо мовила Марина. — Мені теж туди.

— Ну звісно, — хмикнув Лук’ян. — Схоже, ми з вами на одному сервері.

Коли двері ліфта роз’їхалися, їх зустріла тиша коридору, яка за мить була порушена гучним, вимогливим «Няв!». Прямо посеред килимової доріжки, між квартирами 42 і 43, сидів великий, як хмара цукрової вати, білий кіт. Його вигляд був настільки величним, що здавалося, ніби він щойно завершив аудит усього будинку.

Але головною особливістю кота були очі: одне — яскраво-блакитне, кольору «екрана смерті» старого Windows, а інше — насичено-жовте, як сонце над ратушею у Франківську.

— О, Піксель! — вигукнув Лук’ян, присідаючи біля кота. — Ти що, знову вийшов перевіряти систему безпеки поверху?

Кіт подивився на Лук’яна з легким презирством, мовляв, «де тебе носило, юзеру?», а потім повільно підійшов до Марини. Він почав тертися об її ногу, залишаючи на смарагдовій сукні білу шерсть, наче ставлячи печатку схвалення.

— Він вас вибрав, — констатував Лук’ян. — Піксель рідко проводить аутентифікацію з першого разу. Зазвичай він просто ігнорує нових користувачів, поки вони не пред’являть йому хабар у вигляді преміального паштету.

Марина нахилилася, щоб погладити пухнастого «адміна». — Який дивний… і красивий. Він наче знає все про цю ніч.

Вона випрямилася і подивилася на свої двері — квартиру 42. Лук’ян дістав ключі й підійшов до квартири 43, що була рівно навпроти. Між ними було всього три метри коридору й один дуже задоволений кіт.

Марина глянула на свій темний поріг. Раптом усвідомлення того, що всередині на неї чекає лише самотність, порожній холодильник і залишки вчорашнього йогурту, накрило її новою хвилею смутку. Вона знову згадала про трюфелі, які так і не скуштувала, і про Артема, який зараз, мабуть, відкриває шампанське з іншою.

Лук’ян відчув цю зміну в настрої сусідки. Він зупинився біля своїх дверей і на мить задумався, зважуючи всі «за» і «проти» в голові, наче аналізуючи код на наявність багів.

— Знаєте, Марино… — почав він, не дивлячись на неї. — У мене у квартирі зараз такий розлад в інтерфейсі, що самому там перебувати — це просто злочин проти здорового глузду. Я збирався приготувати той самий банош з грибами… Ну, ви ж пам’ятаєте про тітку з Франківська? І сало… воно, до речі, вже встигло «прогрітися» в багажнику до ідеальної температури. — киваючи на пакунок у себе в руках.

Марина завмерла, тримаючи ключ у замку.

— Я не хочу нав'язуватися, — продовжив Лук’ян, нарешті повернувшись до неї з напівусмішкою. — Але готувати таку страву на одного — це нелогічно. Це як писати складний скрипт, який ніхто ніколи не запустить. Може… влаштуємо невелику кулінарну колаборацію? Я відповідаю за бекенд — м'ясо, гриби та калорії. А ви… ви можете просто бути головним менеджером проєкту і стежити, щоб я не спалив кухню.

Марина подивилася на Пікселя, який вже встиг лягти між ними, демонструючи, що він нікуди не піде. Потім — на Лук’яна. Його очі світилися тим самим спокійним, добрим світлом, яке допомогло їй не розсипатися в таксі.

— У мене є пляшка непоганого білого вина, — тихо сказала вона. — Мені подарували на роботі. Я думала віддати її Артему… але, думаю, Артем обійдеться.

— Ідеально, — кивнув Лук’ян. — Вино — це чудовий додаток до нашої бази даних. Заходьте через десять хвилин. Тільки зніміть ці тортури з ніг. У мене є пара дуже м'яких капців, які я купив спеціально для візитів мами, але ви цілком підходите під параметри «VIP-гостя».

Марина посміхнулася — цього разу по-справжньому, без жодної гіркоти. — Десять хвилин, Лук’яне. Тільки не починайте без мене різати цибулю!

— Ні за що, — відповів він, відчиняючи двері. — Код починається лише після авторизації всіх учасників.