3. Системний збій

Ресторан «Кришталевий олень» тепер виглядав для Лук’яна не як елітний заклад з високим рейтингом, а як велика помилка 500 — «Внутрішня помилка сервера». Снігопад навколо будівлі став настільки щільним, що світло панорамних вікон розмивалося в густому повітрі, наче неякісний градієнт на дешевому банері, який забули оптимізувати перед запуском. Холодний вітер ганяв колючу порошу по порожній парковці, підкреслюючи абсурдність пафосних неонових рогів над входом, що переливалися холодним блакитним світлом.

Лук’ян загальмував біля головного входу, де червона доріжка вже перетворилася на брудне мокре ганчір'я. Не встиг він натиснути кнопку «Прибув» у додатку, як важкі скляні двері ресторану розчинилися з таким розмахом, ніби звідти під тиском вилетів розлючений вірус, що щойно знищив головний сервер транснаціональної компанії.

Це була вона. Але «Марина 2.0» радикально відрізнялася від тієї сяючої дівчини, яку він підвозив годину тому.

Смарагдова сукня, що раніше здавалася вершиною дизайнерського мистецтва, тепер була припорошена грубим снігом і безжально пом’ята, ніби Марина щойно продиралася крізь чагарники. Одне плече дорогого пальта сповзло, відкриваючи тендітну ключицю, а ідеальна укладка, над якою, ймовірно, пів дня чаклували майстри в салоні, перетворилася на заплутане гніздо. Це був справжній «спагеті-код» з волосся, який не врятував би жодний рефакторинг. Але найгіршим був її «інтерфейс»: туш безжально потекла по щоках чорними ріками, малюючи на обличчі маску трагічної п’єси. Вона виглядала так, ніби її світ щойно розбився на мільйон гострих осколків. У правій руці дівчина стискала зняту туфлю зі зламаним, як і всі її плани на життя, тонким підбором.

Вона заскочила в салон і гримнула дверима так, що «Шкода» ображено здригнулася всіма своїми металевими нутрощами.

— Везіть! — вигукнула вона, задихаючись від суміші люті, образи та крижаного відчаю. — Просто тисніть на газ і везіть мене звідси! Я не хочу бачити це місце, не хочу бачити цих людей... Боже, я просто хочу зникнути!

Лук’ян повільно повернувся до неї. Його крижаний спокій на тлі її емоційної пожежі виглядав як стабільна робота Linux на фоні палаючого офісу, де всі бігають і кричать про кінець світу.

— О, знову ви, — констатував він, зберігаючи професійну витримку. — Я так розумію, скрипт «Найкращий Новий Рік» видав критичну помилку при спробі запуску на живому сервері? Де ж ваш Артем? Де обіцяні феєрверки, обручки та щасливе «так» під олів'є?

Марина схлипнула, намагаючись витерти обличчя паперовою серветкою, яку знайшла на сидінні, але тільки остаточно розмазала чорні плями під очима.

— Артем… — голос її здригнувся, і в ньому почувся справжній біль. — Цей… цей брехун! Ця нікчема! Знаєте, що він зробив? Я ж хотіла як краще. Купила цю сукню, готувалася, хотіла зробити сюрприз, з'явитися раніше... Зайшла з чорного входу, бо там працює моя знайома, хотіла підкрастися до нашого столика. І що я побачила? Він стояв у фуршетному залі з Юлею. З моєю найкращою подругою, яка сьогодні зранку писала мені, як вона за мене рада! Вони цілувалися, Лук’яне. Не просто цілувалися, а так, ніби мене взагалі не існує в цьому світі. Ніби всі наші три роки разом — це просто якийсь непотрібний папірець, який він викинув у смітник.

Вона знову схлипнула і з розпачем кинула зламану туфлю на гумовий килимок. Та глухо вдарилася об підлогу, нагадуючи про те, наскільки крихким було її свято.

— Я навіть до фуршету не дійшла! Навіть ковтка води не встигла зробити. А там такі столи стояли... з цими крихітними тарталетками, з трюфельним соусом, який я так люблю. Юля ж знала! Вона все знала про мої смаки, про мої мрії... А тепер у мене немає ні коханого чоловіка, ні подруги, ні вечері. Тільки мокрі ноги та зламаний підбор. Повна порожнеча, розумієте? Ніби мене просто видалили з життя.

Лук’ян зітхнув, витягнув з бардачка нову пачку паперових серветок і простягнув їй.

— Тримайте. Витирайте обличчя, бо ви зараз схожі на офіційний сайт державної установи після масованої атаки хакерів-початківців. Знаєте, Марино, зрада — це як несанкціонований доступ до вашої конфіденційної інформації. Якщо юзер таємно поміняв пароль за вашою спиною і створив дублікат профілю, то це не ваш юзер. Це просто баг архітектури, який рано чи пізно мав вилізти назовні. Добре, що система виплюнула його зараз, автоматично очистивши ваш життєвий простір, а не після того, як ви б інвестували в цей проєкт спільну іпотеку, тридцять років терпіння та купу спільних дітей.

Марина взяла серветку і вдячно, хоч і трохи розгублено, подивилася на нього крізь розмазані вії. Його дивні порівняння чомусь подіяли краще за стандартне «все буде добре».

— Ви завжди такий… технічний? Навіть коли людина поруч просто розсипається на порох? — запитала вона, шморгаючи носом.

— Я просто бачу структуру там, де інші бачать хаос, — Лук’ян плавно виїхав на головну дорогу, впевнено обминаючи снігові замети. — Отже, проєкт «Щасливе майбутнє» закритий без збереження змін. Куди прямуємо тепер? Назад на Позняки, у наш багатоповерховий «вулик»?

— Так, — вона втомлено відкинулася на спинку сидіння і заплющила очі. — Додому. Хоча в мене там у холодильнику тільки половинка лимона та вчорашній йогурт. Я ж збиралася святкувати в ресторані, замовила собі качину ніжку конфі... Навіть уявити не могла, що мій Новий Рік закінчиться пачкою серветок у таксі.

— Не переживайте так сильно, — раптом м'яко посміхнувся Лук’ян, перелаштовуючись у сусідню смугу. — У нас на Позняках непогана служба доставки… була б, якби не святковий колапс. Але ви не повірите, у мене в багажнику, прямо під цією вервечкою снігу, лежить такий шматок домашнього підкопченого сала з Франківщини й велика баночка маринованих грибів від моєї тітки, що будь-який «Кришталевий олень» здав би свої золочені роги на металобрухт за один лише аромат.

Марина вперше за весь цей жахливий вечір перестала плакати. В її уяві замість зрадника Артема раптом виник теплий, майже забутий образ із дитинства: велика тарілка з грибами на святковому столі.