Розділ 2

Розділ 2

Я рішуче підійшла до своєї валізи, яка все ще сиротливо лежала на підлозі, і розстебнула блискавку.

— Ти що робиш? — голос Тарнавського втратив свою ліниву самовпевненість і тепер звучав відверто обурено.

— Розпаковую речі, хіба не видно? — я дістала стос футболок і демонстративно швиргонула його на порожню полицю у великій вбудованій шафі. Потім дістала улюблений пухнастий рушник із жовтими качечками, демонстративно показала його хлопцю. — І рушник ось із качечками хочу повісити у МОЮ ванну кімнату! — і я рушила в бік ванної кімнати. — А ти думав, я жартую щодо душу? Після п'яти годин у задушливому потязі я мрію про гарячу воду більше, ніж про будь-що інше.

— Агов, гальмуй, мала! — він зробив швидкий крок уперед і став просто перед дверима до ванної кімнати, схрестивши руки на грудях.

Навис наді мною, як чорна хмара. Від нього пахло чимось дорогим і свіжим, і мене це роздратувало ще більше.

— Це. Моя. Кімната, — карбуючи кожне слово, процідив Лаврін, дивлячись на мене своїми чорними очима. — Ти не будеш тут митися, спати чи розвішувати своїх дурнуватих качечок! Забирай свої лахи і вали на ресепшен, поки я не викликав охорону.

— Мої качечки житимуть там, де захочуть! — я закинула рушник на плече, вперла руки в боки і задерла підборіддя, щоб дивитися йому просто в очі. — І взагалі, відійди з дороги, нахабо! Я вступили до Академії і маю свою особисту кімнату у цьому гуртожитку, тому що чесно виграла грант. Мій вступний проєкт з оптимізації алгоритмів шифрування набрав сто балів зі ста можливих. Це ідеальний і бездоганний результат. А ти, мабуть, просто чийсь багатенький синочок, якого запхали сюди по блату?! Зніми собі квартиру, у тебе ж, напевно, грошей неміряно!

Тарнавський раптом завмер. Його обличчя витягнулося, а зверхня посмішка зникла без сліду.

— Що ти сказала? — тихо, майже пошепки перепитав він, нахилившись трохи ближче.

— Ві-дій-ди, кажу, — по складах повторила я.

— Ні! Про бали. Ти сказала... Сто зі ста?! — спитав він із притиском. 

— Саме так! Максимум! Абсолютний рекорд потоку, — я гордо випнула груди. — Тому геть з дороги і моєї кімнати!

Він раптом нервово засміявся і провів рукою по своєму шикарно розкуйовдженому волоссю, від чого його зачіска стала ще більш стильною. Ну, що за несправедливість! Мені таку зачіску потрібно пів дня вкладати!

— Це неможливо, моя ти кицю, — реготнув зверхньо і полегшено Тарнавський. — Тому що абсолютний рекорд потоку і сто балів зі ста отримав я. За проєкт про використання нейромереж для кіберзахисту. Я особисто бачив списки зарахованих студентів ще вчора ввечері! І я був на першому місці! Один! Там не було ніякої Дарини Коваль!

Ми витріщилися одне на одного. До мене повільно почало доходити те, про що він зараз говорив, і, судячи з виразу його обличчя, до нього теж.

«Система наче здуріла. Видає якусь помилку...», — раптом згадала я слова адміністраторки Тамари Сергіївни, і вони зазвучали в моїй голові, наче сирена тривоги.

— Ти брешеш, — невпевнено пробурмотіла я, схопившись у свій рушник із качечками, як у рятівне коло. — Нам не могли поставити однакові бали! Ти не можеш бути першим! Система оцінювання враховує навіть швидкість компіляції коду. Завжди є хтось перший, хто випереджає іншого хоча б на мілісекунду.

— І цим першим є я! — гаркнув Лаврін. — А ти, мабуть, просто хакнула базу і приписала собі мої результати!

— Я?! Хакнула базу?! Та якби я хакнула базу, я б поселила себе на Мальдівах, а не в одній кімнаті з таким пихатим індиком, як ти! — закричала я у відповідь, і зі злістю копнула його шикарний новий кросівок своїм розтоптаним. — Геть з дороги!

Він зневажливо гмикнув, але з місця не зрушив, тільки раптом схопив край мого рушника і потягнув до себе.

— Ах ти ж дрібна міль, та я тебе..! — почав він говорити, і я зрозуміла що зараз в хід піде фізична сила, а я явно в ній програвала цьому зрозумілому типу.

Та зненацька у кімнаті пролунав різкий та пронизливий електронний писк.

Ми обоє здригнулися. На стіні біля вхідних дверей заблимав червоним індикатор внутрішнього зв'язку. Ого, тут навіть є така штука? Тарнавський, все ще пропалюючи мене злим поглядом, відпустив мій рушник і, слава Богу, відступив і підійшов до дверей та натиснув кнопку інтеркому.

— Пізніше розберемося! — роздратовано сказав він мені, а потім гукнув у інтерком. — Слухаю, в чому справа?

— Студент Лаврін Тарнавський? — пролунав з динаміка знайомий голос, який я одразу впізнала, бо вже чула, це був голос секретаря ректорату. — І студентка Дарина Коваль, я так розумію, вже теж там?

— Вона вдерлася в мою кімнату! — миттєво здав мене Лаврін.

— Я законно заселилася за своїм грантом! — крикнула я в бік динаміка, намагаючись перекричати цього нахабу.

— Я був першим у списку першокурсників! — огризнувся Тарнавський.

— Брехун! Я отримала сто балів зі ста! Це моя кімната! — майже верещала я і готова була вперіщити його рушником із качечками по нахабній пиці.

— Замовкніть обоє! — вигукнув динамік так, що ми обоє замовкли. — Зараз же з'явіться в кабінет ректора! Це сьомий поверх у головному корпусі Академії. Негайно! Обоє!