Розділ 1

Розділ 1

Ви коли-небудь тягнули за собою величезну і пошарпану життям валізу з одним відірваним коліщатком по чудовому паркету в гуртожитку елітної Академії? Ні? А я тягнула. Звук був такий, ніби до мене на мотузці прив'язано як мінімум із десяток консервних банок, і цей звук луною відбивався від височезної стелі холу.

Я відчувала на собі здивовані й трохи шоковані погляди. Навіть не так, мене протикали десятки поглядів гарно вбраних елітних студентів, які кучкувалися біля вікон і ліфтів. Ох, всі вони мали такий вигляд, ніби щойно з'явилися з відеоролику про успішних стартаперів, майже кожен і кожна мали круті ноутбуки в руках, були взуті в брендові кросівки або круті черевики, мали стильні зачіски… І тут серед них з'явилась я у своїх улюблених, але вже трохи вицвілих джинсах, розтягнутій футболці, із обскубаним волоссям (сестра постаралася) та з обличчям людини, яка останню добу спала всього три години, бо всю ніч тряслася в потязі (ненавиджу спати в потязі!). 

Але мені, в принципі, було байдуже на їхні погляди. Бо я була щаслива! Ні, не так! Я БУЛА ЩАСЛИВА! Я це зробила! Я, Дарина Коваль, дівчина зі звичайної школи на околиці провінційного містечка, вигризла цей грант на безкоштовне навчання в цьому елітному навчальному закладі! Мої бали за вступний проєкт були найвищими серед абітурієнтів! Я молодець! І зараз мені просто потрібен був ключ від моєї законної і вистражданої кімнати в найкрутішому гуртожитку країни!

Я підійшла до стійки адміністрації гуртожитку і натягнула на обличчя свою найкращу, хоч і трохи втомлену посмішку.

За скляною перегородкою сиділа жіночка невизначеного віку з яскраво-фіолетовим манікюром, і щось набирала на клавіатурі. На її бейджі золотими літерами було виведено: «Тамара Сергіївна, головний адміністратор».

— Доброго дня! — бадьоро привіталася я, простягаючи їй свій паспорт і роздруківку з листом про зарахування. — Мені сказали прийти і тут заселятися. Я Коваль Дарина. Перший курс, факультет кібербезпеки. У мене стипендіальна програма.

Тамара Сергіївна навіть не підняла на мене очей, швидко взяла мої документи, поправила окуляри на носі і почала вбивати мої дані у свою базу.

— Коваль. Коваль, — бурмотіла вона собі під ніс. — Ага, бачу. Грантове місце.

Вона клацнула мишкою, і раптом її брови поповзли вгору, і жінка наблизила обличчя до монітора так близько, ніби хотіла його понюхати. Потім ще раз із роздратуванням клацнула мишкою.

— Нічого не розумію, — незадоволено протягнула вона.

У мене всередині щось обірвалося і з гуркотом полетіло в п'яти. Тільки не це! Тільки не кажіть, що вони передумали селити мене в гуртожиток! Знімати квартиру я не потягну!

— Щось не так? — мій голос зрадницьки здригнувся. — Мої документи… е-е-е… не в порядку?

— Документи в порядку, дівчино, — адміністраторка зітхнула. — Система наче здуріла. Видає якусь помилку. Яка ще помилка? У мене сьогодні заселення трьохсот першокурсників, мені нема коли з помилками розбиратися!

Вона закотила очі, важко зітхнула й витягнула з якоїсь шухляди електронний ключ-картку і швидко притулила його до програматора. Апарат пікнув і сяйнув зеленим світлом. 

— Коротше, Коваль, кімната чотириста чотири, четвертий поверх, південне крило. Це спеціальні покращені кімнати для наших грантовиків і відмінників. Одномісні, — вона зробила наголос на останньому слові, ніби я могла притягнути з собою когось у валізі. — А з цією помилкою бази програмісти потім розберуться. У нас тут IT-Академія чи що? Хай працюють. Тримайте картку.

Я з полегшенням видихнула, схопила картку, подякувала і, вчепившись у свою нещасну валізу, почимчикувала до ліфтів.

На четвертому поверсі, куди привіз мене шикарний ліфт, було тихо і як у кіно. На підлозі тут лежало (от не брешу!) килимове покриття, яке повністю глушило звук мого зламаного коліщатка, двері в кімнати були великі та широкі, в на стінах навіть висіли картини. 

«Супер! Як у готелі, а не в гуртожитку! Оце я розумію, житиму, як королева!» — радісно подумала я, крокуючи довгим світлим коридором.

На дверях виднілися стильні металеві таблички, і я швидко знайшла свою чотириста четверту кімнату. Приклала картку до електронного замка, замок тихо клацнув, двері розблокувалися, і я штовхнула їх та увійшла в невеличкий коридорчик, де були ще двоє дверей, очевидно, у ванну кімнату й у власне житлову.

Кімната була просторою і залитою сонячним промінням із великого вікна. Я зробила крок досередини, вже уявляючи, як розкладу свої речі, посаджу улюблену ляльку на підвіконня і завалюся на це величезне м'яке ліжко...

Моя посмішка повільно сповзла з обличчя, а ручка валізи вислизнула з рук і нещасна валіза гучно гепнулася на підлогу.

На моєму омріяному ліжку, закинувши ноги в білих кросівках на бильце, напівлежав хлопець. На його колінах примостився новенький ігровий ноутбук, який коштував, мабуть, як наша квартира у провінційному містечку. А може, й дві. Хлопець був у чорному худі, на голові мав скуйовджене темне волосся, але виглядав дуже стильно.

Він підняв очі від екрана і подивився на мене темними карими очима із вкрай злим виразом обличчя людини, яка щойно побачила таргана і роздумує, чим би його прибити.

— Ти хто? — запитав він. Голос у нього був трохи хриплуватий і страшенно незадоволений. — Напевно, помилилася корпусом? Гуртожиток для бюджетників в іншому кампусі.