Горизонт подій

Дощ у Сумах 2024 року був зовсім не таким, як технічний конденсат під Куполом. Він був холодним, дрібним, справжнім осіннім дощем, який пробирав до кісток, але водночас змивав бруд, кіптяву і кров неіснуючого майбутнього.

Макс сидів на мокрих дерев’яних сходинках Альтанки, міцно стискаючи в кулаці металеву гайку на ланцюжку. Поруч, спираючись на різьблені перила, важко дихав Тарас Михайлович. Його обгорілий халат прилип до тіла, а вивихнута рука безсило звисала вздовж тулуба, але на обличчі старого інженера блукала абсолютно блаженна, втомлена посмішка. Оксана сиділа просто на мокрому асфальті, підтягнувши коліна до підборіддя, і тихенько, беззвучно плакала, заколисуючи на колінах залишки свого розбитого вщент ультрабука.

Вони мовчали. Слова були зайвими.

Навколо них вирувало звичайне, нудне, прекрасне життя. По вулиці Соборній пройшла зграйка студентів, які голосно сміялися, ховаючись під однією великою парасолькою. Біля краєзнавчого музею пригальмувала служба доставки на скутері. З відчинених дверей найближчої кав'ярні пахло корицею, свіжою випічкою та міцним еспресо. Ніхто з перехожих навіть не звернув уваги на трьох брудних, обірваних людей біля Альтанки. Для міста їхня відсутність тривала, можливо, лічені години. Для них самих це була ціла вічність, проведена в пеклі.

— Знаєш, зумере... — хрипко порушив тишу Тарас, кривлячись від болю, коли спробував змінити позу. Він подивився на свій масивний годинник, скло якого було вкрито сіткою тріщин. — А мені ж завтра на першу пару. У мене лабораторна у "Комп'ютерної інженерії" в коледжі. СТХП мене з'їсть, якщо я знову візьму лікарняний.

Макс підняв голову і подивився на інженера. Сльози змішалися з дощовими краплями на його обличчі. — Ви думаєте про пари, Тарасе Михайловичу? Ми щойно вбили кібер-бога і зруйнували тоталітарну імперію в майбутньому.

— Імперії падають, Максе. А студенти, які не вміють правильно обжати виту пару і налаштувати сервери, залишаються, — Тарас тихо розсміявся, але сміх перейшов у кашель. Він поплескав здоровою рукою по дерев'яній колоні Альтанки. — Ми вдома. І тут свої проблеми.

Оксана витерла ніс брудним рукавом і шмигнула. — Я втратила всі свої скрипти... Все залізо згоріло там. Мій телефон. Твій телефон. Ми повернулися голими.

— Ми повернулися живими, Окс, — Макс розтиснув кулак і подивився на гайку. Шматок мертвого металу з 2055 року. Останнє, що пов'язувало його з нею. — Але ми залишили їх там.

Тиша знову накрила їх, важча за свинцеві хмари.

Макс підвівся. У нього все боліло, ноги були ватяними, але в грудях билося чітке, кристальне розуміння того, що він має зробити просто зараз. Заради чого він зробив той останній крок назад, дозволивши Соломії штовхнути себе в портал.

— Мені треба йти, — тихо сказав він. — Вона чекає.

Тарас розуміюче кивнув. — Іди, хлопче. І більше ніяких підозрілих посилань та сумнівного коду на ніч, домовилися?

Макс видавив із себе криву посмішку і рушив геть із площі, розчиняючись у сірому дощі.

Він не пам'ятав, як дійшов до її будинку. Ноги несли його на автопілоті. Він піднявся на поверх, зупинився перед дверима і завмер, не наважуючись натиснути на дзвінок. Що він їй скаже? Що був у майбутньому? Що його ледь не вбив кіборг із генератором антиматерії?

Він просто натиснув на кнопку.

Двері відчинилися майже миттєво, ніби вона стояла прямо за ними.

Віталіна.

Вона стояла на порозі в теплій домашній кофті, з розпатланим волоссям. Її погляд ковзнув по його брудному, пропаленому плазмою худі, по саднах на обличчі, по тремтячих руках. А потім він подивився в її очі. Ті самі, глибокі, нескінченно сині очі, які тримали його на плаву в найчорніші моменти під Куполом. Вони були червоними від сліз.

— Де ти був?.. — її голос зірвався на ледь чутний шепіт. — Я дзвонила... твій телефон був "поза зоною"... Я думала, щось сталося.

Макс не сказав ні слова. Він просто зробив крок уперед і стиснув її в обіймах з такою силою, ніби боявся, що вона розчиниться, як голограма Архітектора. Він уткнувся обличчям у її плече, вдихаючи запах її шампуню, запах дому, запах нормальності.

— Я тут, Любимая, — прошепотів він, і його голос зламався. — Я повернувся. Я більше нікуди не зникну. Обіцяю.

Він заплющив очі, міцно тримаючи її, але під повіками все ще спалахували фіолетові розряди плазми та ідеально рівна спина дівчини в комсомольській формі, яка залишилася в темряві, щоб відбудувати свій зруйнований світ. Він зробив свій вибір. І цей вибір мав свою ціну, яку він нестиме до кінця життя.

Суми, 2055 рік.

Світло від розриву реальності блимнуло востаннє, різко, з оглушливим бавовною, схожою на звук лопнутої гігантської струни, і згасло.

Покровська площа миттєво занурилася в глибоку темряву, яку розрізали лише відблиски пожеж з боку проспекту Свободи та холодне сяйво справжніх, незвичних для цього міста зірок.

Соломія стояла на місці, де ще секунду тому був шлях в інший всесвіт. Там, де був Макс. Повітря перед нею все ще пахло озоном і розпеченим асфальтом, але магія зникла. Залишився лише зруйнований сквер і тиша.

Вона повільно опустила руку, якою відштовхнула його. Її долоня дрібно тремтіла. Вона ніколи не плакала перед підлеглими. Вона була Старостою. Ідеальною, непохитною шестернею Режиму. Але зараз, стоячи під зоряним небом вільного, але вмираючого міста, одна-єдина сльоза скотилася по її брудній щоці, прокресливши світлу доріжку в сажі.