Горизонт подій

Покровська площа нагадувала місце зіткнення двох різних всесвітів, які намагалися прорости один крізь одного.

Те, що ще вчора було похмурим, закованим у свинцеві бронещити серцем тоталітарного міста, зараз перетворилося на епіцентр абсолютної фізичної неможливості. Альтанка — символ Сум, старовинна дерев'яна ажурна бесідка — була розірвана навпіл. Але вона не згоріла. Її матерія просто розступалася, звільняючи місце для гігантської, вертикальної рани в просторі.

Аномалія мала висоту триповерхового будинку. Її краї не були рівними — вони кипіли і рвалися, випльовуючи в нічне повітря 2055 року снопи сліпучо-фіолетової плазми. Кожна така іскра, торкаючись потрісканого, мертвого асфальту, миттєво перетворювала його на розплавлене скло. Повітря навколо розриву гуло на таких низьких частотах, що цей звук відчувався не вухами, а вібрацією в кістках і нудотою в шлунку.

Але найдивовижнішим було те, що знаходилося всередині розриву.

Крізь сліпуче, нестабільне сяйво Макс бачив свій дім. Це було не просто зображення на екрані, це була фізична реальність, до якої можна було доторкнутися. Там, по той бік, був теплий, золотавий осінній день 2024 року. Макс бачив ідеально рівну бруківку, бачив неушкоджену, пофарбовану Альтанку, чув шелест жовтого листя на деревах і навіть далекий, такий знайомий і такий нормальний гул автомобілів на вулиці Герасима Кондратьєва. Звідти віяло запахом дощу, кави та опалого листя — запахом вільного життя, який різко контрастував із тутешнім смородом горілої синтетики, озону та крові.

— От же ж... фізика пішла погуляти, — прохрипів голос за спиною Макса.

Хлопець різко обернувся. До них, важко накульгуючи і тримаючись за вивихнуте плече, підбіг Тарас Михайлович. За ним, перекинувши через плече свій важкий плазмомер, важко дихаючи, мчав Гвинт. Вони були вкриті сірим пилом і кіптявою так густо, що нагадували привидів, які щойно вирвалися з пекла.

— Тарасе Михайловичу! Гвинте! — Макс відчув, як величезний камінь упав з його душі. Він кинувся назустріч інженеру. — Ви живі! Ви вибралися!

— Твій Дід Мороз із гайковим ключем просто божевільний, зумере! — розреготався Гвинт, зупиняючись і спираючись руками в коліна. — Він підірвав бункер КДБ так, що ми летіли нагору, як пробка з шампанського! Де хакерка?

— Оксана вже стрибнула, — швидко відповіла Соломія. Вона стояла за кілька кроків від розриву, її волосся розвівалося від просторового вітру. — Вона пройшла хвилину тому. Портал пропустив її, але він втрачає стабільність!

Ніби підтверджуючи її слова, аномалія видала гучний, пронизливий скрегіт, і її правий край різко звузився на півметра. Усередині розриву картинка сонячного осіннього дня на мить пішла статичними перешкодами, як на зіпсованому телевізорі.

Тарас підійшов до самої межі розриву. Його суворе, пооране зморшками і шрамами обличчя пом'якшало. Він дивився на мирні, сонячні Суми 2024 року. Місто, в якому він колись викладав, де його студенти просто сміялися на парах, а не гинули на барикадах. Місто, яке ще не знало жахів Купола.

Він повільно повернувся до Гвинта. Старий інженер і молодий вуличний хакер, дві людини, які щойно пройшли крізь термобаричне пекло, зустрілися поглядами.

— Ну що, вуличний маг, — Тарас потягнувся здоровою лівою рукою і міцно потиснув плече Гвинта. — Ваша війна тільки починається. Режим упав, але якщо ви не побудуєте щось нове, люди самі зжеруть одне одного.

— Не хвилюйся, діду, — Гвинт підняв голову, і в його очах блиснула та сама непохитна впевненість, яка підняла на бунт підземелля. Він подивився на чисте, зоряне небо над ними. — Ми знайдемо нормальних архітекторів. Які будуватимуть без свинцевих стін. Дякую за мікрохвильовки. Цей лайфхак увійде в підручники історії.

Тарас хмикнув, потім обернувся до Макса. Він обійняв підлітка своєю величезною, важкою рукою, притиснувши до себе. — Давай, зумере. Твоя зміна закінчилася. Повертайся до своїх комп'ютерних ігор. І пам'ятай... реальне життя іноді вимагає хардкору. Не проґав його.

— Дякую вам... за все, — голос Макса здригнувся. Він обійняв інженера у відповідь.

Тарас відсторонився, кивнув Соломії і, не озираючись, зробив крок прямо в сліпуче сяйво порталу. Його масивна фігура на мить спалахнула білим світлом, контури розмилися, а потім він просто зник.

Аномалія закричала. Звук був таким, ніби рвали товстий метал. Простір стиснувся ще на метр. Тепер портал був не ширшим за звичайні двостулкові двері. Плазмові іскри били по асфальту безперервним дощем.

— Він колапсує! — закричав Гвинт, відступаючи на кілька кроків від небезпечних викидів енергії. — Залишилися секунди! Стрибайте!

Макс обернувся до Соломії. Його серце калатало так гучно, що здавалося, воно зараз вистрибне з грудей.

Дівчина стояла нерухомо. Її обличчя, освітлене холодним світлом зірок 2055 року та теплим сяйвом з 2024-го, виглядало ідеально спокійним. Набагато спокійнішим, ніж у будь-який момент їхньої божевільної подорожі. Вона дивилася на Макса своїми темними, глибокими очима, і в цьому погляді було все: вдячність, втома і якесь безкінечне, важке розуміння.

— Твоя черга, Соломіє. Пішли! — Макс простягнув їй руку. Його пальці тремтіли. — Там немає КДБ! Там немає синтетичної їжі! Ти зможеш побачити море, як ми і мріяли! Ти зможеш жити нормально!