Останній рубіж

Важкі, понівечені гермодвері аварійної сходової клітки з оглушливим брязкотом зачинилися, відрізаючи Макса, Оксану та Соломію від мінус сьомого рівня. Електронний замок, замкнутий Тарасом вручну, клацнув, намертво фіксуючи сталеві стулки.

Тарас Михайлович стояв спиною до дверей, важко дихаючи. Його руки, змащені чужою кров'ю та чорним мазутом, все ще стискали імпровізовану бомбу — три напівпрозорі блакитні квантові кристали, грубо стягнуті мотком синьої ізострічки. Він прислухався. Крізь товщу металу долинав ледь чутний, швидкий тупіт ніг на бетонних сходах. Діти бігли вгору. Вони були в безпеці. Принаймні, на найближчі кілька хвилин.

— Ну що, старий, — пролунав поруч хрипкий, нервовий голос Гвинта.

Хакер стояв, спираючись плечем на залишки понівеченої серверної стійки, і невідривно дивився в центр залу. Його кібернетичні татуювання на шиї тьмяно світилися в напівтемряві, пульсуючи в такт його скаженому серцебиттю. — Ти колись бився з тим, чого фізично не існує?

Тарас повільно перевів погляд туди, куди вказував дулом свого трофейного плазмомера Гвинт.

Крізь проплавлену діру в стелі, звідки все ще крапав білосніжний, розплавлений бетонний шлак, до серверної безшумно, наче павуки по невидимій павутині, спустилися три фігури.

Елітний кібер-спецназ "Омега-Прайм".

Вони абсолютно не нагадували звичайних патрульних "Гончаків". Якщо броня звичайних кіборгів була білосніжною і відбивала світло, то ці створіння були вкриті матеріалом, що повністю поглинав будь-які фотони. Це був абсолютний, ідеально-матовий чорний колір — візуальна порожнеча. Здавалося, ніби в просторі зали просто вирізали три людські силуети двометрового зросту, залишивши на їхньому місці дірки у всесвіті.

Їхні рухи були позбавлені будь-якої механічної інерції. Жодного брязкоту металу, жодного гудіння сервоприводів. Вони ступали по гратчастій підлозі з грацією хижаків-фантомів.

Але найстрашнішим була їхня зброя. Вони не мали звичних плазмових гвинтівок. У руках чорних демонів лежали масивні генератори антиматерії. Між двома магнітними направляючими пульсувала тонка, ледь помітна фіолетова нитка. Вона не видавала звуку, лише створювала низькочастотну вібрацію простору, від якої нудило і ломило кістки.

— Якщо я зараз замкну контакти своєї бомби, — Тарас подивився на кристали у своїх руках, — детонація піде сферою в усі боки. Вона вирве ці двері і наздожене малих на сходах. Їх розмаже по бетону хвилею абсолютного нуля. Нам треба виграти час. Мінімум чотири хвилини, щоб вони піднялися вище мінус третього поверху.

— Чотири хвилини проти цього? — Гвинт істерично гигикнув. Він підняв свій важкий плазмовий випромінювач, і його руки зрадницьки затремтіли. — Тарасе Михайловичу, ти невиправний оптиміст. Вони нас на атоми розберуть за тридцять секунд.

— Ми інженери, Гвинте. Ми не б'ємося в лоб з танками. Ми змінюємо правила фізики в кімнаті, — Тарас хижо примружився.

Його мозок, загартований десятиліттями роботи з найгіршим обладнанням, миттєво оцінив диспозицію. Мертвий Мейнфрейм. Сотні розпечених до білого жару радіоламп. Пробита магістраль системи охолодження, звідки досі шипів рідкий азот. І тіло мертвого Архітектора, що розпласталося на головній консолі.

— Прикрий мене! Стріляй по центровому! — гаркнув Тарас і зірвався з місця.

Він побіг не до кіборгів, а по широкій дузі, прямо до консолі диктатора. Гвинт вискочив з-за укриття, закричав щось несамовите, матюкливе, і натиснув на гашетку.

Важкий струмінь перегрітої плазми — зброя, яка щойно відірвала руку Архітектору — вдарив прямо в груди центрального чорного кіборга.

Сліпучий спалах на мить освітив усю серверну. Але коли світло розсіялося, Гвинт ледь не впустив зброю від жаху. Плазма просто... розчинилася. Матова чорна броня "Омеги" поглинула енергетичний розряд, навіть не нагрівшись, не залишивши жодної подряпини. Кіборг повільно, немов знущаючись із жалюгідної біологічної форми життя, підняв свій генератор і навів його на хакера.

— Трясця! Вони енергонепробивні! — закричав Гвинт, пірнаючи щучкою за товстий чавунний цоколь найближчої радіолампи.

Тієї ж мілісекунди кіборг вистрілив. Це не був промінь чи вогняна куля. З направляючих його зброї просто зірвалася фіолетова пульсація. Вона вдарила в чавунний цоколь, за яким сховався Гвинт.

Не було ні вибуху, ні звуку розриву металу. Просто шматок ідеально міцного, легованого чавуну розміром з баскетбольний м'яч... зник. Перестав існувати. На його місці утворилася ідеально рівна, гладка сферична виїмка. Антиматерія просто анігілювала матерію, миттєво перетворивши її на невидиме гамма-випромінювання.

Гвинт з жахом подивився на дірку, яка утворилася за п'ять сантиметрів від його лівого вуха. — Діду! Роби свою магію швидко, бо нас зараз просто витруть гумкою з реальності!

Тарас уже дістався тіла Архітектора. Він не звертав уваги на стрілянину за спиною. Його великі, грубі пальці гарячково нишпорили по закривавленому сірому френчу мертвого диктатора. Ось він! Масивний, металевий пояс із вбудованими мікрогенераторами — особистий кінетичний щит Архітектора. Той самий бар'єр, від якого Тарас нещодавно відлетів, як тенісний м'ячик.

Інженер ривком зірвав пояс із трупа, зламавши застібку, і застебнув його на власній талії. — Є! — прохрипів він, намацавши кнопку активації, але поки не натискаючи її.