Розрив реальності

Стеля серверної кімнати на мінус сьомому рівні вже не просто нагрівалася. Вона світилася злісним, вишнево-червоним світлом, яке пульсувало в такт крокам кібер-спецназу нагорі. Температура в залі, яка і без того була високою через розпечені, помираючі радіолампи Мейнфрейму, почала стрімко наближатися до критичної позначки. З мікротріщин у бетоні зі шкварчанням капав розплавлений шлак, залишаючи на металевій решітці підлоги чорні, димлячі кратери.

Мертвий Головний Архітектор лежав біля розбитої консолі, і його порожні, згаслі очі-мікросхеми більше не бачили, як гине його ідеальна імперія.

— Дивіться... Господи, просто подивіться на це! — голос Оксани зірвався на хрипкий, повний благоговіння крик.

Вона не відривала очей від єдиного вцілілого монітора, на який вивела картинку з вуличних камер спостереження. Її пальці дрібно тремтіли, зависнувши над закривавленою клавіатурою.

Макс, Соломія, Тарас і Гвинт згуртувалися навколо екрана, на мить забувши про те, що прямо над їхніми головами пропалюють підлогу машини смерті. Те, що відбувалося на поверхні, заворожувало і жахало одночасно. Це була смерть фізики в прямому ефірі.

Система підтримки Купола, позбавлена живлення від Мейнфрейму, колапсувала. На екрані було видно панораму Сум, зняту з висоти пташиного польоту. Гігантська гексагональна сітка, яка тридцять років слугувала штучним небом і нездоланним бар'єром, почала розвалюватися на частини. Електромагнітні вузли, що з'єднували шестикутники силового поля, іскрили. Це були не просто іскри — це були розряди плазми розміром із пасажирські автобуси, які з моторошним гуркотом зривалися з небес і били по дахах брутальних бетонних хмарочосів.

Жовтий, токсичний смог, який утримувався всередині Купола штучним тиском, раптом почав стрімко підніматися вгору, висмоктуваний у справжню атмосферу крізь дірки в енергетичному щиті.

— Енергія не просто зникає, — Оксана почала гарячково перемикати камери, виводячи на екран нові ракурси. Системні логи бігли з шаленою швидкістю. — Весь залишковий потенціал Купола... теравати енергії... мій скрипт перенаправив їх в одну точку. Хроно-Ядро в УАБС зараз працює як гігантська лінза. Воно фокусує цей розряд прямо в центрі міста.

На моніторі з'явилося зображення Покровської площі. Тієї самої площі, де стояла старовинна, різьблена дерев'яна Альтанка — символ міста, який Режим накрив броньованими свинцевими щитами, намагаючись стерти пам'ять про минуле.

Зараз броньованих щитів не було. Вони були розірвані зсередини невідомою, колосальною силою. Шматки свинцю розкидало по всій площі, наче фольгу.

А сама Альтанка... Вона перетворилася на епіцентр сингулярності.

Повітря навколо дерев'яної споруди виглядало так, ніби воно закипіло. Воно йшло густими, прозорими хвилями, сильно спотворюючи перспективу. Простір буквально вигинався, закручуючись у вируючу спіраль. Від землі вгору, всупереч усім законам гравітації, били тонкі, безшумні блискавки фіолетового кольору. Вони не спалювали дерево, вони проходили крізь нього, як крізь голограму.

А потім у самому центрі цієї вирви з'явився розрив.

Це була не чорна діра. Це був розріз у тканині реальності, краї якого іскрили сліпучо-білим світлом. Крізь цей розрив, прямо посеред нічних, похмурих Сум 2055 року, пробивалося яскраве, тепле сонячне світло.

На моніторі було чітко видно: по той бік розриву шумів вітер у кронах дерев, на асфальті лежало жовте осіннє листя, а на задньому фоні, біля краєзнавчого музею, йшли люди в сучасному, кольоровому одязі. Жодного смогу. Жодних кіборгів.

— 2024 рік... — прошепотів Макс. У нього перехопило подих.

Він дивився на екран, де крізь іскри порталу пробивалося світло його рідного часу, і в грудях нестерпно защемило. У цьому зруйнованому, чужому світі він провів лише кілька днів, але вони здалися йому цілим життям, наповненим кров'ю, страхом і нескінченною боротьбою за виживання.

Соломія дивилася на екран широко розплющеними очима. Вона бачила сонце. Справжнє сонце, не голограму. Її дихання стало частим. — Воно... воно виглядає таким теплим, — ледь чутно промовила вона.

— Він нестабільний! — голос Оксани вдарив, як батіг, повертаючи всіх до жорсткої реальності. Вона вказувала на краї розриву, які постійно здригалися, то розширюючись, то різко звужуючись, викидаючи снопи синьої плазми. — Простір не може довго витримувати таку напругу без постійного живлення від Мейнфрейму! Аномалія колапсує!

— Скільки часу?! — гаркнув Тарас, перекриваючи шипіння розплавленого бетону, що крапав зі стелі.

— Вісім хвилин! Може, дев'ять! Потім розрив закриється назавжди, і ми застрягнемо тут!

ШШШ-БУУУМ.

Чергова крапля білосніжного шлаку розміром з баскетбольний м'яч впала згори, пропаливши металеву решітку підлоги всього за три метри від Гвинта. Стеля небезпечно прогнулася. Чорні кіборги "Омега-Прайм" були вже не просто над ними — вони прорізали останній шар арматури.

— Нам треба бігти! — Соломія схопила Оксану за руку, відриваючи її від консолі. Вона миттєво переключилася з режиму шоку в режим польового командира. — Якщо ми не опинимося біля Альтанки до того, як ця штука схлопнеться, усе це було марно!

— Ви не встигнете навіть до ліфтових шахт добігти, якщо ці бляшанки спустяться сюди, — Гвинт похмуро подивився на стелю, що світилася вишневим кольором. Хакер перекинув свій важкий плазмовий випромінювач через плече і повернувся до Тараса. — Інженере. Ти казав про квантову вибухівку. Твій вихід.