Сингулярність у кишені

— Відлік: чотирнадцять секунд, — монотонно, без жодної інтонації, оголосив голос Головного Архітектора з-під купола.

Макс зробив перший крок. За ним другий. Він рухався назустріч пульсуючій синій півсфері кінетичного щита, яка накривала головну консоль і диктатора, підключеного кабелем до Мейнфрейму.

— Максе, стій! Ти здурів?! Тебе розмаже по залу! — закричав Тарас, роблячи крок уперед, щоб схопити хлопця за плече, але Соломія різко перепинила його рукою. Вона напружилася, не зводячи очей з підлітка. У її погляді блиснуло розуміння.

— Зачекайте, інженере, — прошепотіла вона, затамувавши подих. — Подивіться на нього.

Макс зупинився за півметра від мерехтливої межі силового поля. Він відчував, як від синього світла віє статичною електрикою, що піднімала волоски на його руках.

— У чому головна фішка будь-якого кінетичного бар'єра в іграх? — не обертаючись, тихо промовив Макс. Він дихав глибоко і рівно, намагаючись вгамувати шалене серцебиття. — Він реагує на загрозу. На кулю. На удар кувалдою. На плазмовий згусток. Формула Ньютона: сила дорівнює масі, помноженій на прискорення. Тарас ударив швидко і сильно — і полетів назад так само швидко. Щит віддзеркалив його імпульс.

— Одинадцять секунд, — байдуже відрахував Архітектор. Його пальці не відривалися від клавіатури, завершуючи останні рядки коду для детонації площі.

— Але що, — Макс повільно підняв ліву руку зі стиснутим смартфоном і перехідником, — якщо прискорення дорівнюватиме нулю? Що, якщо я не буду атакувати? Я просто... зайду.

Він почав рух. Це було схоже на тайцзіцюань або уповільнену зйомку. Макс подався вперед зі швидкістю міліметр на секунду. Його пальці торкнулися синьої поверхні щита.

Пролунав тихий, низький гул. Щит пішов дрібними, флуоресцентними брижами навколо його руки. Макс відчув опір — немов він намагався засунути руку в густий, застигаючий мед або рідке скло. Поле вібрувало, аналізуючи об'єкт, але не знаходило в ньому кінетичної загрози. Не було швидкості, яку треба було б погасити. Не було імпульсу, який треба було б віддзеркалити.

— Вісім секунд.

Пальці Макса пройшли крізь поле. За ними — кисть. Потім передпліччя. Він бачив свою руку з іншого боку синьої стіни — вона здавалася злегка розмитою через заломлення світла, але вона була цілою.

Тарас шумно видихнув, опустивши свій гайковий ключ. Оксана закрила рот обома руками, не вірячи своїм очам. — Баг у фізичному рушії... — істерично прошепотіла вона. — Він просто знайшов баг у системі безпеки Бога.

Макс продовжував свій нестерпно повільний рух. Він переніс вагу на передню ногу і почав протискувати крізь щит голову та плечі. Це вимагало колосальних зусиль. Силове поле тиснуло з усіх боків, намагаючись виштовхнути чужорідне тіло, стискаючи грудну клітку так, що стало важко дихати. У вухах стояв пронизливий дзвін, а перед очима танцювали сині фрактали.

— Шість секунд.

Архітектор нарешті помітив аномалію. Він повільно повернув голову, не відриваючи рук від консолі. Його ідеальне, воскове обличчя вперше за всю історію його механічного існування спотворилося щирим, непідробним шоком. Він дивився на те, як звичайний підліток у брудному худі буквально протікає крізь його абсолютний захист.

— Це... неможливо, — голос диктатора втратив свою лекторську впевненість. Зв'язок його мозку з Мейнфреймом через кабель на потилиці запульсував тривожним червоним кольором. — Об'єкт Макс. Негайно припини рух.

— Вибач, дядя. Мій пінг кращий, — прохрипів Макс.

Зробивши останнє, неймовірне зусилля, він різко видихнув і прорвався крізь бар'єр усім тілом.

Усередині щита атмосфера була іншою. Тут не було чути реву турбін або гудіння гігантських ламп. Панувала ідеальна, мертва акустична тиша, в якій Макс чув лише власне хрипке дихання та сухе, механічне клацання реле всередині головної консолі.

— П'ять секунд! Максе, давай! — закричала Оксана ззовні. Її голос крізь поле звучав глухо, як з-під води.

Архітектор смикнувся. Він спробував відірвати руки від консолі, щоб фізично зупинити Макса, але не зміг. Протокол інверсії та детонації Купола, який він сам же і запустив на виконання у своєму мозку через нейроінтерфейс, паралізував його моторні функції. Він був замкнутий у власному коді, змушений довести процес до кінця, інакше його свідомість просто згоріла б від зворотного імпульсу Мейнфрейму.

Він дивився на хлопця повними безсилої люті очима-мікросхемами.

Макс не звертав на нього уваги. Він кинувся до нижньої частини консолі. Його очі гарячково шукали. Десь тут мав бути він. Той самий порт. Відкритий, не захищений зовнішніми фаєрволами, бо Архітектор і уявити не міг, що хтось опиниться всередині його особистого силового поля.

Ось він. Широкий, масивний роз'єм прямої діагностики ядра, облямований потертим бакелітом.

— Чотири секунди, — вичавив із себе Архітектор. Його тіло почало тремтіти від перенапруження.

Макс вставив перехідник, спаяний Оксаною, у роз'єм смартфона. Товсті, оголені мідні дроти на іншому кінці він з силою втиснув прямо в гніздо консолі, забезпечуючи жорсткий фізичний контакт.

Екран телефону спалахнув. Три секунди.