Бог із радіоламп

Відлуння голосу Головного Архітектора ще розкочувалося під куполом величезного залу, коли Макс, Оксана, Соломія та Тарас зробили перші невпевнені кроки всередину.

Тут було жарко. Не просто тепло, як у звичайній серверній, а по-справжньому гаряче, як у котельні. Повітря пахло розпеченим металом, озоном, машинним мастилом і старим, перепаленим пилом.

Світло в залі було неоднорідним. Воно пульсувало, переливаючись від теплого, бурштинового сяйва до мертвотно-холодного, блакитного неону. Джерелом цього світла була Машина.

Це була не просто електроніка. Це була монументальна, брутальна архітектура страху і контролю. Головний Мейнфрейм Купола не нагадував сучасні чорні стійки серверів. Він був схожий на механічного левіафана, якого зшили з різних епох.

Основу конструкції складали гігантські скляні радіолампи. Деякі з них були розміром із людський зріст, укладені в масивні чавунні цоколі з вибитим маркуванням ще радянських часів. Усередині скляних колб, у вакуумі, до білого жару розжарювалися вольфрамові нитки, випромінюючи те саме бурштинове світло і шалену температуру. Між цими архаїчними велетнями, наче пухлини з іншого виміру, вростали кластери ідеально рівних, напівпрозорих квантових кристалів. Вони пульсували льодяним блакитним сяйвом, охолоджуючись складною системою трубок із рідким азотом, що зміїлися по всій конструкції.

Старе аналогове залізо і надсучасна квантова фізика сплелися тут у єдиний, потворний симбіоз. Товстезні пучки мідних кабелів у свинцевій броні перепліталися з найтоншими нитками оптоволокна. Це виглядало так, ніби чийсь хворий розум спробував об'єднати космічний корабель із паротягом.

— Матінко рідна... — прошепотів Тарас, задерши голову і дивлячись на переплетіння кабелів під стелею. Його інженерний мозок відмовлявся сприймати цю химеру. — Вони використовують квантові кристали для надшвидких обчислень, а радіолампи... радіолампи слугують фізичними бар'єрами?

— Так, інженере. Ви досить проникливі, — відповів Архітектор, повільно повертаючись до них.

Він стояв на невеликому підвищенні, перед головною консоллю управління. Вона теж була гібридом: поруч із гладкими сенсорними панелями красувалися масивні тумблери, механічні рубильники і навіть кілька дискових телефонних номеронабирачів.

Архітектор виглядав як людина, але Макс одразу відчув: від людини в ньому залишилося небагато. Його сірий френч сидів ідеально, без жодної складочки. Обличчя було гладким, восковим, позбавленим мімічних зморшок. Очі — дві чорні прірви без білків, у глибині яких тьмяно світилися зелені мікросхеми. З його потилиці, пробиваючи шкіру і вростаючи прямо в шийні хребці, виходив товстий, пульсуючий кабель товщиною з два пальці. Цей кабель тягнувся вгору, зникаючи в надрах Мейнфрейму.

Він був буквально підключений до Машини. Він і був цією Машиною.

— Радіолампи не піддаються хакерським атакам, — продовжив Архітектор рівним, дидактичним тоном, ніби читав лекцію нерозумним студентам. — Вони не знають, що таке програмний код. Вони знають лише фізичні закони: є струм, або немає струму. Я ізолював ядро штучного інтелекту квантовими обчислювачами, але вихідні канали захистив аналоговим вакуумом. Щоб зламати цю систему ззовні, потрібно змінити закони фізики.

— Тому ми прийшли зсередини, — зробив крок уперед Макс. Його голос злегка тремтів, але він намагався триматися впевнено. — Ваш пінг просів, Архітекторе. Ми пройшли ваші лазери. Ваш фаєрвол дірявий.

Архітектор ледь помітно, механічно посміхнувся. — Ви пройшли, тому що я дозволив вам пройти. Протокол "Гільйотина" в коридорі міг би працювати автономно, але я перевів його на ручне керування і створив затримку в 0,8 секунди. Мені було цікаво, чи зможе біологічний організм вашого рівня розвитку проскочити в це вікно. Ви виявилися спритним екземпляром, Максе з минулого.

— Навіщо? — різко запитала Соломія. Вона вийшла з-за спини Тараса і подивилася прямо в чорні очі Архітектора. У її голосі не було страху. Лише холодний, спресований гнів. — Навіщо ти дозволив нам спуститися сюди?

Очі Архітектора на мить сфокусувалися на ній. — Об'єкт Соломія. Колишня Староста. Донька мого найкращого адміністратора. Твоя девіація розчаровує мене найбільше. Ти мала стати частиною ідеального суспільства.

— Суспільства в клітці! — вигукнула дівчина, і її голос луною вдарився об скляні колби радіоламп. — Ти збрехав нам усім! Тридцять років люди жеруть синтетику, бояться підняти очі на небо, віддають своїх дітей на "дефрагментацію пам'яті" в Сектор ТР, бо вірять, що за Куполом — смерть і світова війна. А там — життя! Ти вбивця, який замкнув своє власне місто в підвалі!

— Я — рятівник, Соломіє, — тон Архітектора залишився абсолютно непохитним. У ньому бриніла жахлива, абсолютна впевненість маніяка, який вважає себе месією. — Я врятував вас від деградації. Я дивився на ваш так званий "вільний світ". На ваш 2024 рік. На ці безглузді картинки і шуми, які ви щойно транслювали на моїх голограмах. Це ж огидно.

Він повільно повів рукою навколо, вказуючи на сяючі кристали Мейнфрейму. — Хаос. Споживання заради споживання. Відсутність єдиної мети. Люди у вашому світі — це просто біомаса, яка марнує ресурси планети на створення смішних відео та поїдання токсичної їжі. Вони не мають ідеології. Вони не мають Дисципліни. Свобода, Максе, — Архітектор подивився на хлопця, — це рак соціального організму. Клітина, яка стає "вільною" від загального плану тіла, називається раковою. Вона вбиває носія.