Рівень Мінус Сім

Пальці Макса, зсудомлені від холоду та неймовірного фізичного напруження, почали повільно ковзати по гладкій синтетичній тканині Оксаниної куртки.

Дівчина висіла над прірвою, бовтаючись у скаженому, висхідному потоці повітря. Рев перевантаженої турбіни, що оберталася всього за десять сантиметрів під її ногами, перетворився на суцільний, роздираючий барабанні перетинки виск. Повітряний потік був настільки щільним, що розплющити очі було неможливо — вітер вибивав сльози, миттєво перетворюючи їх на лід.

— Тримаю! — закричав Макс, але його голос потонув у індустріальному гуркоті. Суглоб у його лівому плечі хруснув, приймаючи на себе вагу двох тіл. Правою рукою він вчепився в іржаву скобу драбини так, що побіліли кісточки.

Він не міг підтягнути її вгору — вітер буквально відривав їх від стіни. Він не міг спуститися разом із нею — лопаті турбіни перетворилися на суцільний сірий диск смерті. Ще секунда, і його пальці розтиснуться.

І тут знизу, крізь сіре марево обертових лез, просунулася масивна металева труба.

Тарас, який стояв на вузькому технічному майданчику під турбіною, діяв за межею людських рефлексів. Він розумів, що перехопити Оксану голими руками крізь щілину між лопатями неможливо. Тому він використав свою іржаву трубу, ту саму, якою відбивався від "Гончака" в колекторі. Інженер з розмаху, вкладаючи всю свою нелюдську силу, всадив шматок металу прямо між захисним кожухом і краєм гігантської лопаті, що неслася на шаленій швидкості.

Пролунав такий скрегіт, від якого, здавалося, розколеться сам фундамент будівлі Міськкому.

Трубу миттєво зім'яло і вирвало з рук Тараса, відкинувши його на металеву решітку майданчика. Але цього було достатньо. Фізична перешкода викликала мікросекундне заклинювання ротора. Система безпеки турбіни, зафіксувавши критичне зіткнення, на долю секунди відрубала живлення, щоб уникнути розриву двигуна.

Вітер раптово стих. Обертання лопатей сповільнилося, відкриваючи широкий проріз.

— КИДАЙ!!! — не своїм голосом заревів Тарас знизу.

Макс розтиснув пальці. Оксана каменем полетіла вниз, прослизнувши крізь технічний отвір зупиненої турбіни. Тарас, який щойно підвівся на коліна, спіймав її на льоту, пом'якшуючи падіння, і вони обоє важко гепнулися на металеву решітку дна шахти.

Макс не став чекати, поки автоматика перезапустить двигуни. Він просто відпустив скобу і зістрибнув у діру слідом за ними.

Щойно його кросівки торкнулися металу майданчика, над їхніми головами знову завила сирена, і гігантські лопаті з ревом почали розкручуватися, повертаючись до свого скаженого ритму. Вікно життя закрилося.

— Усі... цілі? — прохрипів Тарас, важко піднімаючись і стягуючи з себе Оксану. Його обличчя було залито потом, незважаючи на крижаний холод.

Оксана лежала на спині, дивлячись на сірий диск турбіни, що обертався над нею, і істерично, переривчасто сміялася. Це був сміх абсолютного, чистого нервового зриву. — Я... я бачила свої нулі та одиниці, інженере. Дякую.

Макс сповз по бетонній стіні вниз, відчуваючи, як тремтять не тільки руки, а й кожна клітинка тіла. Соломія, яка чекала їх унизу, мовчки підійшла до хлопця і міцно, по-справжньому обійняла його за плечі. Це не був жест комсомольської підтримки. Це була вдячність людини, яка щойно побачила, як хтось ризикує життям заради іншого без наказу Згори.

— Ти тримав її до останнього, зумере, — тихо сказала вона. — У нашому світі люди так не роблять.

— У нашому світі теж не всі так роблять, — Макс криво посміхнувся, віддихуючись. — Але ми ж ніби як в одній паті. Хілерів немає, доводиться виживати на власних бафах.

Він підняв голову і озирнувся. Адреналін потроху відступав, поступаючись місцем холодному, гострому усвідомленню того, де саме вони опинилися.

Рівень Мінус Сім.

Вони стояли на круглому гратчастому майданчику на самому дні вентиляційного колодязя. Від нього вів лише один шлях — масивні, вкриті памороззю гермодвері, що вели до технічних коридорів.

Повітря тут було не просто холодним, воно було мертвим. Стерильним. Воно мало металевий присмак фреону, озону та чогось синтетичного. У цьому повітрі ніколи не було пилу, бактерій чи сонячного світла.

Оксана підвелася, обтрушуючи куртку. Вона підійшла до масивних дверей і поклала руку на електронний замок. — Тут немає сканерів сітківки чи відбитків пальців. Система настільки глибока, що їм це не потрібно. Якщо ти дійшов сюди, значить, ти маєш допуск найвищого рівня. Двері відчиняються лише зсередини, або за прямим сигналом з головної консолі.

— І як ми їх відчинимо? Знову підірвемо? — Тарас помацав свої порожні кишені. — У мене закінчилися акумулятори і плазмові різаки. Залишився тільки гайковий ключ і синя ізострічка.

— Підривати не можна. Увімкнеться вакуумне блокування, і з нас просто викачають кисень, — Оксана потягнулася до кишені Макса. — Давай свій супер-комп'ютер. Час попрацювати.

Макс віддав їй телефон. Батарея показувала 40%. Оксана підчепила нігтем пластикову кришку панелі поруч із дверима. Під нею виявився старий, запорошений діагностичний роз'єм. Вона використала той самий перехідник, який раніше спаяв Тарас, і підключила смартфон.

На екрані знову побігли зелені рядки термінала. — Архітектор витратив усі ресурси на захист зовнішнього периметра та інтелектуальні алгоритми "Гончаків", — бурмотіла Оксана, швидко набираючи команди. — Але тут, у фундаменті системи, він залишив старий радянський код. Він думає, що сюди ніхто ніколи не добереться. Це його "сліпа зона".