Секунда Нуль

Проспект Свободи, який колись був живою артерією міста, а в 2055 році перетворився на ідеально рівну, вичищену до блиску бетонну смугу для парадів, зараз нагадував розтривожений мурашник. Тисячі людей, зігнаних уночі зі своїх житлових блоків завиванням сирен та протоколом «Омега», стояли в оточенні броньованих кордонів.

Вони дивилися вгору, туди, де над дахами адміністративних будівель висіли чотири гігантські, криваво-червоні голограми «девіантів». Страх висів у гірчично-жовтому повітрі густою, липкою павутиною. Ніхто не розмовляв. Зайвий звук міг бути розцінений аудіо-сканерами як прояв нелояльності. Лише важке, синхронне гудіння антигравітаційних двигунів танків «Миротворців», що перекрили підступи до площі Незалежності, порушувало цю цвинтарну тишу.

Гвинт сидів у глибокій тіні підворіття на вулиці Воскресенській, затиснувши між колінами громіздкий, саморобний термінал. Від термінала тягнувся товстий оптичний кабель, грубо врізаний прямо в міську магістраль, що проходила під каналізаційним люком.

Хакер дивився на екран, де індикатор розпакування 45-гігабайтного архіву, надісланого Оксаною, добігав кінця. Його руки, вкриті татуюваннями у вигляді мікросхем, тремтіли — і не від холоду, а від шаленого, електричного адреналіну.

— Готово? — пролунав пошепки голос із темряви.

Поруч із Гвинтом стояв Денис — худий, високий хлопець у замазаному мастилом комбінезоні з нашивкою «СТХП» (Сумський фаховий коледж харчової промисловості). За його спиною, ховаючись у провулках та арках, стояли сотні таких самих підлітків. Студенти коледжу, школярі з комбінатів лояльності, робітники-підпільники з «Вулика».

Але зараз вони не були просто наляканими дітьми. Денис тримав у руках конструкцію, яка виглядала як абсолютне безумство: випатрана мікрохвильова піч, примотана синьою ізострічкою до акумулятора від старого електроскутера, з виведеним назовні магнетроном, який закінчувався спрямованим конусом із бляшанки.

— Тарас Михайлович сказав, що ця штука зварить їхню оптику, — Денис поплескав по корпусу мікрохвильовки. — Ми винесли всі печі з гуртожитку. Зібрали п'ятдесят таких "випромінювачів". Якщо наш препод-інженер не помилився, ми сьогодні влаштуємо гебні мікрохвильову баню.

Гвинт підняв очі на масивні фігури "Гончаків" — елітних кіборгів КДБ, що вишикувалися в шеренгу на початку вулиці, перекриваючи вихід на площу. Їхні білосніжні екзоскелети тьмяно відбивали червоне світло голограм. Вони були досконалими машинами вбивства.

— Ваш препод — маніяк, і я його обожнюю, — Гвинт криво посміхнувся, повертаючись до екрана. Індикатор показав 100%. Архів розпакувався. — Ну що, Суми. Настав час прокидатися. Скрипт "Справжнє небо" пішов.

Він з розмаху вдарив по клавіші Enter.

Те, що сталося наступної секунди, назавжди увійшло в історію як Секунда Нуль.

Гігантські червоні голограми з обличчями Макса, Оксани, Соломії та Тараса раптом пішли брижами. Звук сирен, що роздирав вуха, різко, з неприємним клацанням, обірвався. На мить усе місто занурилося в абсолютну, шокуючу тишу і темряву — оптична магістраль перезавантажувалася, ковтаючи чужорідний код.

Охоронні алгоритми КДБ спробували заблокувати втручання, але скрипт Оксани був написаний на такому давньому, базовому рівні форку FreeBSD, що сучасні брандмауери просто не розпізнали його як вірус. Для них це виглядало як системне оновлення найвищого пріоритету від самого Архітектора.

А потім із тисяч міських репродукторів, які зазвичай транслювали монотонні зведення Держплану, вдарив звук.

Це був не просто звук. Це був вибух концентрованої енергії. Важкі, перевантажені баси сучасного українського інді-року, змішані з потужним електронним бітом, вдарили по площі так, що завібрували шибки в адміністративних хмарочосах. Бас був настільки глибоким, що люди фізично відчули його грудними клітками.

Натовп ахнув. Кіборги-"Гончаки" різко смикнулися, їхні аудіо-сканери видали помилку перевантаження.

Разом із музикою спалахнуло небо. Усі міські голографічні проєктори одночасно увімкнулися на максимальну яскравість. Але замість червоних літер і суворого обличчя Вождя над Сумами 2055 року розгорнулися неймовірні, сліпучі картини з 2024-го.

Прямо над площею Незалежності виникло гігантське, кришталево чисте зображення літнього неба. Сліпуче сонце, білі хмари. Кадри з камери дрона, що летить над Дніпром у Києві. Зелені схили, блискуча вода, тисячі кольорових машин на мостах. Зображення було настільки реалістичним і яскравим, що багато хто в натовпі інстинктивно прикрив очі руками, звикнувши до вічної жовтої напівтемряви смогу.

Потім кадри почали швидко змінюватися в такт музиці.

Ось фестиваль Atlas Weekend: величезний натовп людей у яскравому одязі, що стрибає під сценою, залитою лазерами. Вони сміються, обіймаються, тримають у руках стакани з кольоровими напоями. Ніхто не стоїть у шеренгах. Ні на кому немає сірої уніформи.

Ось вулиця Соборна біля Альтанки: хлопець із дредами грає на гітарі, дівчина поруч їсть величезну, рожеву солодку вату, а собака ловить фризбі.

Ось фрагменти мемів: хтось падає в басейн, кіт смішно нявкає на огірок, блогер відкушує гігантський шматок піци, з якої тягнеться гарячий сир.

Для мозку людини, яка все життя споживала сірі протеїнові кубики і знала лише страх, це був абсолютний, нещадний візуальний передоз.