Зброя масового сміху

Перегріта плазма з ревом вгризалася в іржавий метал трансформаторного короба, за яким вони ховалися. Повітря миттєво розжарилося, дихати стало неможливо — кисень випалювався під шквальним вогнем спарених роторних гармат «Церберів». Чорні кіборги наступали повільно, невідворотно, їхні важкі кроки луною відбивалися від бетонних стін колектора.

— Ми тут зваримося! — прокричав Макс, закриваючи голову руками від дощу з розпечених іскор та кам'яної крихти.

Тарас Михайлович не відповів. Його очі гарячково бігали по тісному простору, шукаючи вихід. Він подивився на магістральний кабель, до якого вони щойно підключалися. Товста свинцева ізоляція була розпорота, оголюючи мідну жилу товщиною з руку.

— Падайте на підлогу! Обличчям вниз! Очі закрити! — не своїм, страшним голосом заревів інженер.

Він схопив свій гайковий ключ, обмотаний залишками ізострічки на руків'ї, і з нелюдським криком всадив його прямо під оголений кабель, використовуючи як важіль. М'язи на його спині напружилися так, що тріснула тканина халата. З диким хрускотом Тарас вирвав високовольтну жилу з кріплень і жбурнув її прямо в калюжу токсичної води, що розтікалася по підлозі колектора, назустріч наступаючим кіборгам.

Коротке замикання промислового масштабу перетворило підземелля на філію пекла.

Сліпучо-білий, нестерпний спалах дуги вдарив по очах навіть крізь міцно заплющені повіки. Оглушливий тріск розірвав барабанні перетинки. Десятки тисяч вольт прошили воду, вдаривши по масивних сталевих ногах «Церберів».

Кіборги не відчували болю, але їхня екранована броня не була розрахована на прямий удар електростанції знизу. Важкі машини конвульсивно смикнулися, їхні роторні гармати безладно вистрілили в стелю, обрушуючи тонни бетону, а потім чорні гіганти з гуркотом повалилися у воду, іскрячи і димлячись.

— У щілину! Швидко! — Тарас схопив Макса за комір, штовхаючи його в темний, напівзавалений пролом у стіні, який відкрився після обвалу стелі.

Оксана і Соломія пірнули слідом. Інженер протиснувся останнім, і в ту ж секунду залишки склепіння колектора з гуркотом осіли, наглухо запечатавши їх від димлячого коридору та мертвих кіборгів.

Вони опинилися в абсолютній темряві. Пахло старим пилом, озоном і сухим бетоном. Макс, відкашлюючись, намацав у кишені телефон і увімкнув ліхтарик.

Тьмяний промінь висвітив невелике, квадратне приміщення. Це була стара технічна кімната комутації. Стіни були оббиті іржавим залізом, а посеред кімнати стояла масивна, вкрита товстим шаром пилу консоль із перерізаними дротами. Це місце було мертвим ще до того, як Архітектор збудував свій Купол. Ідеальна, ізольована капсула під шаром свинцю і землі.

— Усі цілі? — хрипко запитав Тарас, спираючись на стіну і важко дихаючи. Його руки обгоріли, обличчя було чорним від кіптяви.

— Живі, — Соломія обтрусила куртку, намагаючись зберегти хоча б крихту своєї звичної зібраності. Її погляд упав на телефон у руках Макса. — Нас затиснули. Шлях назад перекрито. Якщо ми не відправимо ці файли Гвинту зараз, нас просто поховають тут заживо.

Оксана вже сиділа на підлозі, розплутуючи залишки кабелів і міліцейську рацію, яку Тарас дивом зберіг під час стрибка. — Інженере, мені потрібен міст. Знову. Від мого телефону до цієї бляшанки. Ми повинні передати сигнал крізь бетон на частоту Гвинта.

Тарас мовчки кивнув, дістаючи ніж і залишки ізострічки. Поки він ювелірно відновлював контакти, Макс присів поруч з Оксаною і розблокував смартфон.

Екран засвітився, кидаючи м'яке, тепле світло на їхні втомлені, брудні обличчя. У цьому мертвому підземеллі 2055 року цей маленький гаджет здавався чимось магічним — вікном у світ, якого тут ніколи не існувало.

— Що ми їм покажемо? — тихо запитав Макс, відкриваючи файловий менеджер. Батарея показувала 38%. Часу було обмаль.

— Покажи їм усе, — жорстко сказала Соломія, сідаючи поруч. Вона дивилася на екран з сумішшю страху і болючої цікавості. — Розумієш, Максе... Люди нагорі все життя бачили лише сірий бетон, жовтий смог і суворе обличчя Вождя. Їхня уява кастрована. Якщо ти просто скажеш їм, що Купол — це клітка, вони не зрозуміють, що вони втратили. Ти маєш вдарити їх по емоціях. Зламати їхню візуальну матрицю.

Макс кивнув. Його геймерський, кліповий мозок почав швидко формувати ідеальну добірку. Зброю масового інформаційного ураження.

Він відкрив галерею відео. — Окей. Дивіться. Це ми кинемо першим.

Він увімкнув відео, зняте з дрона. На екрані розгорнулася панорама літнього Києва 2024 року. Синє, бездонне небо з пухнастими білими хмарами. Сліпуче сонце відбивається у хвилях Дніпра. Зелені пагорби, яскраві дахи будинків, тисячі маленьких машин різноманітних кольорів, що мчать мостами.

Соломія затамувала подих. Вона мимоволі простягнула руку, ніби намагаючись торкнутися екрана. — Це... це неможливо. Скільки кольорів... Небо... воно справді таке? Не жовте? Воно не тисне на голову?

— Воно безкінечне, Соломіє, — м'яко відповів Макс. — І там є справжнє сонце. Не голограма. Воно гріє.

Він перемкнув файл. Наступне відео було знято на вулиці Соборній у Сумах, біля Альтанки. Тієї самої Альтанки, яка в їхньому часі була закрита броньованими щитами КДБ. На відео грав вуличний музикант — хлопець із дредами та акустичною гітарою. Навколо нього зібрався натовп. Люди різного віку, в різному, яскравому і безглуздому одязі. Вони посміхалися, підспівували, їли морозиво. Повз них пробіг золотистий ретривер, махаючи хвостом і ловлячи фризбі.