Частота спротиву

Паяльник з графітового стрижня та розкуроченого акумулятора моторошно шипів, випльовуючи снопи яскраво-білих іскор. У тісній, холодній кабельній шахті під стадіоном пахло паленою каніфоллю, озоном та їхнім власним, застояним потом страху.

Тарас Михайлович сидів на бетоні, схрестивши ноги, і ювелірно чаклував над нутрощами трофейної рації. Його великі, грубі пальці, вкриті чорним мазутом і свіжими саднами від бою з кіборгом, рухалися з неймовірною точністю. Інженер перетворював глушилку назад на передавач, але робив це так, щоб сигнал міг пробити товщу свинцевих екранів, якими Режим вкрив усі урядові комунікації.

Макс тримав свій ліхтарик-брелок, намагаючись не тремтіти, щоб промінь не стрибав по мікросхемах. Хлопець раз у раз поглядав на вентиляційну решітку над ними. Звідти, з поверхні, пробивалося агресивне, пульсуюче багряне світло. Це світилися їхні власні гігантські голограми розшуку, заливаючи нічні Суми кольором свіжої крові.

Крізь товщу бетону до них долинав безперервний, низькочастотний гул. Це був звук міста, яке перейшло на військовий стан. Гуркіт антигравітаційних двигунів важких танків «Миротворців», що прасували асфальт проспекту Свободи; механічне виття сирен; монотонний голос диктора, який кожні три хвилини повторював їхні імена і статус "Ліквідація на місці".

Місто перетворилося на одну гігантську, розлючену м'ясорубку, і вони сиділи прямо під її лезами.

— Якби мені хтось у 2024-му сказав, що я буду ховатися в каналізації від кібер-КДБ, поки над моєю головою літають танки... я б кинув грати в комп'ютерні ігри, — нервово прошепотів Макс, переминаючись з ноги на ногу. Холод пробирався крізь тонке худі, змушуючи зуби вибивати дрібний дріб.

— А я б не відмовився від нормального паяльника замість цього олівця, — пробурмотів Тарас, притискаючи розжарений грифель до мідного контакту. Крапля олова слухняно розтеклася по платі. — Але працюємо з тим, що є. Оксано, які там частоти у цих гебістських бляшанок заблоковані на апаратному рівні?

Оксана сиділа поруч, притулившись спиною до вологої стіни. Вона виглядала як привид: бліда, з синцем на пів обличчя і роздертими долонями. Але її очі, сфокусовані на темряві, працювали як два аналітичні процесори. Без свого розбитого ультрабука вона почувалася сліпою, проте її пам'ять була феноменальною.

— Вони блокують усе нижче 150 мегагерц на рівні заліза, думають, що це "мертвий" діапазон, — швидко відповіла дівчина, її голос був хрипким від пилу і спраги. — Їхні квантові шифратори працюють на гігагерцових частотах. Тобі треба фізично обійти фільтр низьких частот. Зріж конденсатор С4 біля антени і пусти сигнал напряму через підсилювач. Це дасть шалену потужність, але якість звуку буде як із відра.

— Нам не симфонії транслювати, — інженер підчепив ножем крихітний конденсатор і з хрускотом відірвав його від плати. Потім щедро замотав з'єднання синьою ізострічкою. — Готово. FM-діапазон відкритий.

Він простягнув Соломії імпровізований мікрофон, зроблений із видертого динаміка іншої рації, і поклав палець на тумблер живлення. — Слухай мене уважно, комсомолко. Щойно я увімкну цю штуку, ми почнемо світитися в радіоефірі, як новорічна ялинка в темній кімнаті. Їхні тріангулятори не миттєві, але потужність сигналу проб'є шуми. У нас буде максимум дві, може три хвилини, перш ніж алгоритми Архітектора вирахують наш квадрат і скинуть сюди термобомбу. Говори швидко. Говори по суті.

Соломія взяла мікрофон. Її ідеально рівна постава зараз здавалася натягнутою до межі. Вона була Старостою. Вона була зразковою громадянкою. Її батько, Перший Секретар, був другою людиною в цьому місті. І зараз вона збиралася зробити те, за що в їхньому світі розстрілювали без суду — вона збиралася підняти повстання.

— Частота 104.5 FM, субтон 42, — її голос був напрочуд спокійним, але Макс бачив, як побіліли кісточки її пальців, що стискали пластик. — Це старий аварійний канал. Архітектор вважає його сміттєвим. Але підпілля "Вулика" моніторить його постійно. Вмикайте.

Тарас клацнув тумблером.

Навколишня темрява миттєво наповнилася густим, агресивним шипінням радіоефіру. Це був не стерильний цифровий шум їхнього часу, а брудний, аналоговий океан статики, у якому тонули уривки далеких перешкод і відлуння електромагнітних полів Купола.

Соломія піднесла мікрофон до губ. — "Вулик", це Староста. Помилка 20:55. Хтось живий на каналі? Прийом.

Вона відпустила кнопку тангенти. З розкуроченого динаміка лунало лише байдуже шипіння.

Макс затамував подих. Його серце калатало десь у горлі. Після тієї страшної облави кібер-дружинників у підземному клубі, де вони залишили Гвинта прикривати їхній відхід, у нього не було жодної впевненості, що хакер-анархіст взагалі живий. Його могли відправити в Сектор ТР на дефрагментацію пам'яті. Його могли просто вбити на місці.

Десять секунд тиші здалися вічністю.

— Повторюю. Це Староста. Якщо ви мене чуєте, нам потрібен вектор атаки. Режим уразливий. Прийом.

Тарас похмуро подивився на свій масивний механічний годинник. — Тридцять секунд. Ефір мертвий, дівчинко. Їх накрили. Нам треба вимикати...

І раптом, пробиваючись крізь густу пелену статики, пролунав звук. Це був не голос, а гуркіт. Звук металу, що б'ється об бетон, виття сирени на задньому фоні і чийсь віддалений крик. А потім ефір прорізав хрипкий, перекручений дешевим вокодером, але до болю знайомий голос: