Архітектура відчаю

Червоні промені лазерного сканера зупинилися рівно на переніссі Макса. У холодній, темній кабельній шахті це світло здавалося неприродно яскравим, майже сліпучим. Хлопець завмер, не сміючи навіть кліпнути. Крапля крижаного поту повільно покотилася по його скроні, залишаючи чисту доріжку на перемазаному сажею обличчі.

"Ідентифікація цілей... Збіг біометричних параметрів: 99,8%," — синтетичний, позбавлений будь-яких емоцій голос дрона-шукача розрізав тишу підземелля. Механічні пазурі машини з брязкотом вп'ялися в іржаву вентиляційну решітку над ними. "Об'єкт Макс. Об'єкт Тарас. Об'єкт Окс..."

— А дзуськи тобі! — прогарчав Тарас.

Інженер не став чекати, поки машина закінчить фразу і відправить пакет даних. Його великий, мозолистий палець з силою вдарив по тумблеру щойно зібраної глушилки, викручуючи реостат потужності на абсолютний, нищівний максимум.

Саморобний пристрій, скручений із трьох міліцейських рацій та синьої ізострічки, не просто запищав. Він видав такий нестерпний, високочастотний вереск, що Максу здалося, ніби йому у вуха встромили дві розпечені спиці. Соломія інстинктивно впала на коліна, затискаючи голову руками. Оксана болісно скривилася, притискаючись до холодної стіни.

Електромагнітний удар був колосальним. Радіоелектронна бульбашка, створена Тарасом, миттєво перевантажила тонкі, чутливі сенсори дрона.

Голос машини обірвався на півслові, перетворившись на гучне, електронне хрипіння. Три червоні лінзи гарячково замиготіли, змінюючи колір з багряного на тьмяно-жовтий, а потім з гучним тріском лопнули, пускаючи дим. Дрон втратив орієнтацію. Його сервоприводи закоротило, пазурі розтиснулися, і важка металева куля, розміром із вгодованого пса, каменем полетіла вниз, прямо в їхню шахту.

Машина з гуркотом гепнулася на бетонну підлогу за метр від Оксани, розкидаючи навколо іскри. Вона ще намагалася ворушити понівеченими маніпуляторами, видаючи жалібне дзижчання.

Тарас не вагався. Він підняв свій масивний гайковий ключ, зробив крок уперед і з розмаху, вкладаючи всю лють і втому цього нескінченного дня, опустив литу сталь прямо на центральний процесорний блок дрона.

Хрясь. Метал прогнувся. Дзижчання припинилося. Для певності інженер вдарив ще двічі, перетворюючи кібернетичного мисливця на купу нешкідливого брухту.

— Мінус один, — важко видихнув Тарас, вимикаючи глушилку. Тиша, що настала після цього, здавалася густішою за темряву. — Але ми спалили купу енергії. Якщо будемо вмикати цю бляшанку на таку потужність, акумуляторів надовго не вистачить.

Макс повільно опустив руки від вух, намагаючись позбутися дзвону. — Він встиг? — голос хлопця дрижав. — Він встиг відправити координати Архітектору?

Оксана підійшла до розбитого дрона, не звертаючи уваги на іскри, що все ще пробігали по його корпусу. Вона витягла з кишені уламок пластику і підколупнула понівечену панель антени. — Ні, — впевнено сказала вона. — Глушилка Тараса Михайловича створила суцільну стіну білого шуму швидше, ніж модуль передачі встиг сформувати пакет. Архітектор бачить лише те, що один з його дронів раптом осліп і зник з радарів. Але він не знає, чому. Вони відправлять сюди патруль для перевірки, але це займе щонайменше хвилин п'ятнадцять.

Дівчина підвелася. Її обличчя було брудним, куртка розірвана, але в очах горів той самий фанатичний вогонь, який Макс бачив, коли вона зламувала базу Держплану. Вона була зосередженою, як хижак перед стрибком.

— Цього часу нам вистачить, щоб підготувати зброю, — сказала Оксана. Вона повернулася до Макса. — Зумере, діставай свій телефон. Настав час використати твій гаджет не тільки для ігор.

Макс слухняно витягнув смартфон і натиснув кнопку живлення. Чорне скло навіть не блимнуло. — Він мертвий, Окс. Батарея здохла ще коли ми сиділи в градірні. Нуль відсотків. Я ж не можу зарядити його силою думки.

Тарас Михайлович, який щойно закінчив паяти глушилку, важко зітхнув і простягнув свою чорну від мазуту руку. — Дай сюди свою іграшку, зумере.

Інженер дістав із кишені один із важких, масивних акумуляторів, які Соломія зняла з тактичного пояса вбитого кіборга-«Гончака». На чорному пластику світився індикатор: 100% заряду. Військовий стандарт.

Швидкими рухами Тарас відрізав шматок Максового зарядного кабелю, зачистив дроти зубами і прикрутив до них якийсь крихітний циліндр, видертий із міліцейської рації. — Це понижуючий резистор, — бурмотів Тарас, примотуючи оголені контакти кабелю до клем військової батареї синьою ізострічкою. — Якщо я пущу струм із цієї гебістської цеглини напряму, твій телефон просто вибухне тобі в обличчя. А так... це буде найекстремальніший "павербанк" у твоєму житті. Швидка зарядка по-сумськи.

Він встромив штекер у роз'єм смартфона.

Макс затамував подих, очікуючи, що з динаміка зараз піде дим. Але замість цього екран раптом яскраво спалахнув білим, показавши логотип виробника. З'явився індикатор батареї з блискавкою. Відсотки почали скакати з ненормальною швидкістю: 

4%... 12%... 25%... 42%...

Корпус телефону миттєво нагрівся так, що його ледве можна було тримати в руках.

— Висмикуй! — скомандувала Оксана. — Сорока двох відсотків вистачить. Якщо потримаєш ще хвилину, розплавиться материнська плата.