Білий шум

Бій у тісному, слизькому колекторі тривав не більше десяти секунд, але для Макса ці секунди розтягнулися у в’язку, криваву вічність.

Коли кіборг-«Гончак» підняв броньовану руку до панелі зв’язку, щоб передати їхні координати, Соломія стрибнула першою. Вона не кричала, не вагалася. Її рух був ідеальним, хижим і безжальним — роками вишколена реакція комсомолки, яку вчили виживати. Дівчина прослизнула під замахом синього плазмового списа, впала на коліно у смердючу воду і з неймовірною силою, двома руками, вгатила масивним гайковим ключем прямо в незахищений колінний суглоб екзоскелета.

Пролунав гучний хрускіт синтетичних хрящів і металу. «Гончак» смикнувся, його механічна нога підкосилася, але він не видав жодного звуку болю. Замість цього він блискавично розвернув спис, цілячись Соломії в голову.

— А ну стій, бляшанка! — заревів Тарас.

Інженер кинувся на кіборга всією своєю стокілограмовою масою, збиваючи його з ніг. Вони з гуркотом впали на цегляну підлогу. Іржава труба, яку Тарас тримав у руках, врізалася в композитну броню на грудях патрульного, але відскочила, не завдавши шкоди. «Гончак» вільною рукою схопив Тараса за горло, його сталеві пальці почали неблаганно стискатися, перекриваючи кисень.

Макс діяв на чистому адреналіні. Він схопив важкий, осклизлий камінь із дна колектора, підскочив ззаду і з розмаху опустив його прямо на потилицю кіборга, туди, де під шоломом перепліталися кабелі охолодження.

Камінь розколовся. «Гончак» навіть не здригнувся, лише його червоний візор на мить блимнув. Пальці на горлі Тараса стиснулися ще сильніше. Інженер почав синіти, марно намагаючись розтиснути механічну лещата.

І тоді з темряви виринула Оксана. У неї не було зброї. Її руки були здерті в кров. Але її мозок сисадміна побачив те, чого не помітили інші. Плазмовий спис, який випав із рук кіборга, все ще іскрив на мокрій підлозі, з'єднаний тонким кабелем живлення з генератором на поясі "Гончака".

Оксана впала на живіт, голими руками схопила оголений, іскристий дріт і з силою рвонула його, вдавлюючи контактну групу прямо в розбитий колінний суглоб екзоскелета, який щойно пробила Соломія.

Коротке замикання в закритому контурі було жахливим.

Синій розряд у тисячі вольт прошив тіло кіборга зсередини. «Гончак» вигнувся дугою, його кінцівки забилися в конвульсіях. Сталеві пальці на шиї Тараса миттєво розтиснулися. З-під білосніжного шолома повалив густий чорний дим, запахло паленою гумою та смаженим м'ясом. Візор блимнув востаннє і згас назавжди.

Машина завмерла, перетворившись на купу мертвого заліза і мертвої плоті.

Тарас відкотився вбік, жадібно, з хрипом хапаючи повітря і тримаючись за посинілу шию. Макс сидів на підлозі, важко дихаючи, і не міг відвести погляду від чорного диму, що піднімався над шоломом кіборга.

— Ми... ми його вбили, — прошепотів хлопець, відчуваючи, як до горла підступає нудота. — Реально вбили людину.

— Це не людина, Максе, — холодно і рівно сказала Соломія, піднімаючись на ноги. Вона витерла брудний гайковий ключ об штанину. — Їм видаляють фронтальну кору мозку і ставлять модуль беззаперечної покори. Це алгоритм Режиму в м'ясній оболонці. Не витрачай на нього свої гуманістичні рефлекси.

Вона підійшла до мертвого тіла і без тіні огиди почала відстібати з його тактичного пояса масивні чорні блоки. — Тарасе Михайловичу, ось. Три рації спецзв'язку "Абсолют". Акумулятори заряджені на сто відсотків.

Тарас насилу підвівся, розминаючи шию. Він забрав рації, зважуючи їх у руках. Очі інженера заблищали, незважаючи на біль. — Те, що треба. Тепер нам потрібне укриття. Холодне, глухе і глибоке. Де ми зможемо сховатися від їхніх тепловізорів, поки я буду збирати з цього брухту глушилку.

Оксана мовчки вказала в темряву тунелю. — Якщо ми підемо далі цим каналом, ми вийдемо до старих кабельних шахт під стадіоном «Ювілейний». Там глибина п'ятнадцять метрів. Жоден сканер з повітря туди не доб'є.

Вони залишили мертвого "Гончака" в мазуті і рушили далі.

Свист протягу в закинутій кабельній шахті під стадіоном нагадував хрипле дихання хворого гіганта. Температура тут безжально наближалася до нуля. Вогкий холод пробирався крізь тонкі куртки, вгризаючись у самі кістки, але ніхто з чотирьох утікачів не наважувався навіть тремтіти занадто голосно.

Це було ідеальне укриття. Шахта виглядала як печера з іншої епохи: зі стелі звисали сталактити з іржі та солі, а вздовж стін тягнулися товсті, як пітони, високовольтні кабелі в потрісканій свинцевій ізоляції. Вони були мертві вже не одне десятиліття. Тут пахло старим бетоном, цвіллю і абсолютною, глухою самотністю. Жодного червоного світла, жодних сирен. Лише густа темрява, яку розрізав слабкий промінь Максового ліхтарика-брелока.

Тарас влаштував свою імпровізовану майстерню на іржавому трансформаторному коробі. Він розстелив свій прогорілий синій халат і виклав на нього трофейні рації.

— Ну що, подивимося, що всередині у цього кібер-сміття, — пробурмотів інженер, з розмаху б'ючи руків'ям гайкового ключа по броньованому корпусу першої рації. Пластик тріснув по шву, оголивши нутрощі пристрою.

Макс і Соломія підійшли ближче, підсвічуючи йому. Навіть Оксана, яка сиділа віддалік, обхопивши коліна руками і з сумом згадуючи свій розбитий ультрабук, підвела погляд.