Протокол «Омега»

Ударна хвиля наздогнала їх на п’ятнадцятому метрі всередині вузької, іржавої труби колектора. Це був не просто вибух — це було фізичне втілення гніву Головного Архітектора.

Бомбардувальники «Стерв’ятники» не залишили від градірні каменя на камені. Концентрована плазма, скинута з неба, миттєво випарувала броньовані «Жигулі» разом із радіоактивним шлаком, перетворивши дно вежі на озеро киплячого бетону. Вогняний шторм з ревом увірвався в зів колектора, випалюючи кисень.

Макс відчув, як чиясь важка рука — рука Тараса — вдавлює його обличчям у смердючу рідоту на дні труби. Гаряче повітря пронеслося над їхніми спинами, обпалюючи волосся і плавлячи синтетичні нитки на куртках. Барабанні перетинки ледь не луснули від перепаду тиску. А потім пролунав глухий гуркіт: частина склепіння колектора позаду них обвалилася, наглухо запечатавши вхід і відрізавши їх від вогняного пекла.

У трубі запанувала непроглядна темрява, густа від куряви та диму. Хтось надсадно кашляв.

— Перекличка... — прохрипів Тарас, спльовуючи пісок. Він клацнув ліхтариком, але скло тріснуло від удару, і тепер промінь був тьмяним і розсіяним.

— Живий. Здається, не обгорів, — Макс насилу підвівся навкарачки. Його трясло. До нього тільки зараз почало доходити, що ще дві секунди роздумів на поверхні — і від них би не залишилося навіть попелу.

— Я тут, — озвалася Соломія, допомагаючи підвестися Оксані.

Оксана виглядала найгірше. Її обличчя було сірим, очі гарячково блищали в напівтемряві, а з розбитої губи стікала тонка цівка крові. Але вона дихала. Вона була реальною, з плоті й крові, а не цифровим привидом, яким її вже подумки зробив Макс.

— Оце так фаєр-шоу... — Оксана криво посміхнулася, спираючись на плече колишньої комсомолки. — Я, звісно, знала, що в них жорсткі фаєрволи, але щоб скидати плазмові бомби на власні службові машини... Вони реально в паніці.

— Вони не в паніці, Оксано. Вони перейшли до тотального знищення, — Соломія подивилася на завалений вхід. Бетонні брили там усе ще світилися вишневим кольором від залишкового тепла плазми. — Головний Архітектор зрозумів, що ми не просто втікачі. Ми — загроза самій концепції Купола.

— Тоді нам треба рухатися, поки ми тут не зварилися живцем, — скомандував Тарас, вказуючи понівеченим ліхтариком углиб колектора. — Ця труба має вивести нас до старих резервуарів очисних споруд під центром міста. Оксано, ти бачила їхні карти. Куди нам іти?

Хакерка заплющила очі, ніби викликаючи перед внутрішнім зором файли, які вона встигла проаналізувати до того, як розбила свій ультрабук. — Нам потрібно до Міськкому. Площа Незалежності. Це серце системи. Там, на мінус сьомому рівні, стоїть Головний Мейнфрейм. Саме він утримує Купол. Якщо Архітектор запустив алгоритм інверсії... він спробує перенести Купол у наш 2024 рік. Нам треба його зупинити.

— Без комп'ютера? — Макс нервово почухав потилицю. — Ми ж тепер як сліпі кошенята.

— У тебе є телефон, зумере. А в мене є план. Але для цього треба дістатися до сервера ногами, — Оксана зробила крок уперед і ледь не впала, але Тарас вчасно підхопив її під лікоть. — Ідемо.

Вони йшли нескінченно довго. Труба скидного колектора розширилася, перетворившись на похмурий, вимощений слизькою цеглою підземний канал. Повітря тут було крижаним і пахло іржею. Вони намагалися йти швидко, але втома і стрес брали своє. Оксана раз у раз спотикалася, Макс підтримував її з іншого боку. Ніхто не розмовляв. Усі прислухалися до глухого гудіння, що долинало з поверхні.

З кожним кілометром це гудіння ставало все гучнішим. Вібрація передавалася через стіни.

Нарешті тунель закінчився широким майданчиком перед гігантською вентиляційною шахтою, що вела вертикально вгору. Крізь масивні, вкриті віковим брудом ґрати на рівні вулиці пробивалося світло.

Але це було неправильне світло.

Замість звичного, хворого жовто-гірчичного освітлення смогу, нічні Суми зараз потопали в пульсуючому, агресивному багрянці. Місто виглядало так, ніби його занурили в кров.

— Зачекайте тут, — прошепотів Тарас і обережно, чіпляючись за іржаві скоби, піднявся на кілька метрів по шахті, щоб визирнути крізь ґрати на вулицю.

Він дивився туди хвилину. Його плечі напружилися. Потім він мовчки спустився вниз. На його обличчі, перемазаному сажею, застиг вираз глибокого, екзистенційного шоку.

— Що там? — пошепки запитав Макс. — "Гончаки"? Патрулі?

— Краще самі подивіться. Тільки тихо, — глухо відповів інженер.

Макс, Соломія та Оксана по черзі піднялися до решітки. Вентиляційний вихід знаходився десь у районі Харківського мосту. Звідси відкривалася широка панорама на центральні проспекти і похмурі, монументальні хмарочоси житлових блоків.

Те, що вони побачили, назавжди врізалося в пам'ять Макса як найстрашніший кадр із антиутопії.

Місто вило. Десятки тисяч сирен злилися в один безперервний, роздираючий душу механічний вереск. По широких проспектах, зминаючи залишки бетонних огорож, сунули колони "Миротворців" — важких плазмових танків на антигравітаційних подушках. Над дахами кружляли цілі рої бойових дронів, їхні прожектори гарячково нишпорили по темних вікнах.

Але найгіршим було небо.