Аналоговий злам

Макс влетів у вузький отвір технічного шлюзу так, ніби за ним гналася сама смерть. Власне, так воно і було: ззаду дихала смородом і лазерами труба колектора, а попереду розгорталося високотехнологічне пекло Сектору ТР. Хлопець не втримався на ногах, перечепився через високий металевий поріг і з розмаху впав на ідеально чисту, білосніжну кахельну підлогу ізолятора.

Соломія заскочила слідом, плавно згрупувавшись у падінні, і миттєво обернулася, допомагаючи Тарасу засунути важку решітку назад. Металеві засуви клацнули, відрізаючи їх від запаху мазуту та щурів-мутантів.

— Тарасе Михайловичу! — Макс підхопився на ноги, забувши про біль у розбитих колінах. Він кинувся до інженера і стиснув його в таких обіймах, що в того аж кістки хруснули. — Живий! Бляха-муха, ви живий! Ми думали, вам уже мозок відформатували на флешку!

— Відпусти, зумере, задушиш! — прохрипів Тарас, плескаючи хлопця по спині своєю важкою, мозолистою рукою. На його обличчі, попри бруд і садна, грала втомлена, але щира посмішка. — Щоб мій мозок відформатувати, їм спочатку треба знайти сумісні драйвери. А я працюю на старій добрій людській впертості.

Соломія підійшла ближче, не вірячи своїм очам. Вона оглянула Тараса з ніг до голови. — Але як? Я бачила протоколи арешту КДБ. Вони ж роздягають догола, сканують кожну клітину, забирають усе аж до пломб у зубах! Як ви вибралися з камери дефрагментації?

Тарас хитро примружився і підняв праву руку. У його грубих пальцях був затиснутий дивний предмет. Це був шматок синього ABS-пластику — того самого, який він знайшов у підвалах коледжу і з якого збирав деталі на своєму підпільному 3D-принтері. Але ця деталь не була схожа на корпус для жучка чи руків'я мультитула. Це був складний, багатогранний циліндр із безліччю виступів, пазів і мікроскопічних зубців, які утворювали химерний геометричний візерунок.

— Радянський ГОСТ, дівчинко, — з гордістю промовив інженер, покрутивши пластикову деталь у світлі ламп. — Навіть у 2055 році ці параноїки не довіряють електроніці на сто відсотків. Електронні замки їхніх камер керуються суперкомп'ютерами, магнітними полями та розпізнаванням сітківки. Але на випадок повного блекауту або ядерного удару в кожному такому замку є прихований механічний дублер. Аналогова серцевина. Я вивчав їхні креслення ще в коледжі, коли лагодив двері в Секторі С.

— І ви... надрукували універсальний ключ? — Макс витріщився на шматок синього пластику так, ніби це був Святий Грааль.

— Надрукував, — кивнув Тарас. — Заховав його в каблук свого робочого черевика. Вони сканували на метал і електроніку, а на шматок пластику їхні детектори не зреагували. Мене пристебнули до крісла в камері, надягли на голову оту їхню праску для стирання пам'яті... А потім бац!

Тарас клацнув пальцями. — Світло моргнуло. Електроніка зависла. Їхня система видала помилку підключення до бази даних. Це ж Оксана зробила, так?

— Вона пустила їм вірус через Держплан, — підтвердила Соломія, тривожно озираючись. — Завалила сервери нескінченними запитами.

— Дай їй Боже здоров'я і стабільного пінгу, — серйозно сказав Тарас. — Поки їхні санітари бігали в паніці, намагаючись перезавантажити стійки, я витягнув ногу з фіксатора — він теж ослаб без живлення — дістав ключ і просто провернув механічний паз із внутрішнього боку дверей. Клац — і я в коридорі. А там уже зустрів вас.

— Геніально. Просто імба, — видихнув Макс. Але його радість тривала недовго.

Над їхніми головами, під стелею технічного коридору, пролунав тихий, але пронизливий звук, схожий на звук зарядки конденсатора спалаху на старому фотоапараті. Освітлення в коридорі, яке досі було стерильно-білим, раптом моргнуло і змінилося на агресивний, пульсуючий багряний колір.

Сервери Кібер-КДБ піднялися з бекапу. П'ятнадцять хвилин Оксаниного дива закінчилися.

Зі стін із тихим шипінням пневматики почали висуватися чорні півсфери. Об'єктиви камер спостереження, які ще хвилину тому дивилися в підлогу, як мертві комахи, одночасно піднялися, фокусуючись на трійці втікачів. Їхні червоні індикатори заблимали, передаючи дані на центральний пульт.

"УВАГА. ПОРУШЕННЯ ПЕРИМЕТРА СЕКТОРУ ТР. ІДЕНТИФІКАЦІЯ... ОБ'ЄКТ 404. ОБ'ЄКТ ТАРАС. НЕВІДОМИЙ ОБ'ЄКТ. СТАТУС: ЛІКВІДАЦІЯ," — рознісся коридорами глухий, металевий голос брандмауера "Червоний Щит".

— Час вийшов, — Соломія вихопила з-за пояса важкий гайковий ключ, який Тарас дивом зберіг. — Вони нас бачать!

Сектор Технологічного Резерву не був в'язницею в класичному розумінні цього слова. Це була скоріше фабрика з переробки людських душ. Макс, озирнувшись, відчув, як до горла підступає нудота. Довгий, кілометровий коридор, у якому вони опинилися, був заставлений рядами скляних капсул. Усередині деяких із них виднілися силуети людей, обплутаних трубками та дротами, що вели прямо до їхніх голів. Це і був "Модуль Ретро-Лояльності". Людей не тримали в камерах — їх підключали до системи, як флешки, форматуючи їхню свідомість і заливаючи нові, схвалені Партією алгоритми поведінки. Повітря тут пахло медичним спиртом, паленою пластмасою і чимось невловимо страшним — запахом стерильного божевілля.

— Нам треба прорватися до виходу на поверхню. До транспортного шлюзу, — Тарас вказав на масивні броньовані двері в самому кінці цього жахливого коридору. — Я зможу відкрити їх своїм ключем. Але мені потрібен час. Хоча б хвилина.

— Ви не встигнете! — крикнула Соломія, перекриваючи виття сирен. Вона вказала на стелю в кінці коридору.